Герой нашої розповіді – гетьман Іван Брюховецький (1663–1668 рр.)

Герой нашої розповіді – гетьман Іван Брюховецький (1663–1668 рр.)
На початку вересня світ побачить книга Віктора Горобця «Гетьман Руїни. Іван Брюховецький та Москва». Це вже друга книга з серії «Міжнародна історія України», навесні вийшло перше серійне видання — «Козаки і татари. Українсько-кримські союзи 1500–1700‑х років» Тараса Чухліба.

Уже сьогодні ми приймаємо замовлення на книги з серії «Міжнародна історія України», адресовані науковцям, викладачам, студентам історичних факультетів, усім, хто цікавиться історією України.

<< ЗАМОВИТИ КНИГУ>>

Пропонуємо ознайомитися зі вступним словом до книги «Гетьман Руїни. Іван Брюховецький та Москва» Віктора Горобця:

«Герой нашої розповіді – гетьман Лівобережної України в 1663–1668 роках Іван Брюховецький – не входить до когорти тих українських гетьманів, яких звично величають символами нескореності українського духу, твердості у відстоюванні козацьких прав і вольностей перед наступом чужоземних поневолювачів. Скоріше навпаки – він зазвичай виступає їхнім непривабливим антиподом. Адже в аннали української історії Брюховецький увійшов не лише як типовий представник так званої Руїни – тієї сумної доби української історії, коли, за влучним висловом козацького літописця початку ХVІІІ ст. Самійла Величка, «задля срібла й злата не тільки кожен дав би виколоти собі око, а й брата і отця свого не пощадив би...». Більше того, саме Іван Брюховецький і є чи не найбільш яскравим уособленням тих сумних і трагічних, але водночас і надзвичайно героїчних часів.

Упіймавши гетьманську булаву в каламутній воді соціального й політичного протиборства початку 1660-х років (коли старі козацькі вожді або вже відійшли в кращі світи, або скомпрометували себе в очах товариства своїм владолюбством і ненаситністю), наш герой, прямуючи до влади, показав справжні чудеса політичної вигадливості, щедро розсипаючись демагогічними обіцянками перед своїми потенційними прибічниками і покровителями в Україні та поза її межами, вміло провокуючи виступи одних своїх супротивників проти інших, невимушено, а подеколи навіть елегантно збурюючи найбільш ниці інстинкти людської маси, нацьковуючи юрби знедолених із соціальних низів проти козацьких старшин і заможного «кармазинового» козацтва, котрі чи то завдяки своїй доблесті й незламній волі, чи то через сприятливий збіг обставин щойно потрапили на вершину соціальної піраміди молодої козацької держави.

Але чи так багато історія знає прикладів кристально чесної боротьби за владу? У багатьох випадках «мета виправдовує засоби». Отож для сучасників і нащадків часто-густо важливішим є те, як розпорядився той чи інший правитель своєю владою, аніж те, як він її здобув. Перечитуючи рядки полум’яних звернень Івана Брюховецького до українського люду, що населяв як правий, так і лівий береги Дніпра чи більш віддалену Слобожанщину, звернень, у яких містилися палкі заклики до «братії нашої милої», аби відтепер всі разом «доброє діло творили, з нами одно розуміли», разом були в «щасливій з нами думці і братолюбному союзі», захищали «Украйну, отчизну милу, і всіх християн в слобідських краях мешкаючи», починаєш справді вірити, що влада для нашого героя була чимось більшим, аніж лише способом збагатитися чи піднестися над рештою козацького загалу.

Утім, ніщо не минає в житті безкарно. Здобувши гетьманську булаву інтригами й підступами, у якийсь час Брюховецький і сам став заручником ситуації фактичної безвиході, причому створеної – хоч би як це було прикро йому усвідомлювати – значною мірою ним же самим. Чи намагався гетьман вирватися з цього фатального кола? Чи вдавалося йому цього досягти, хоч би на деякий час і хоч би в окремих царинах? І якщо ні – то хто чи що ставали на заваді такому вмілому майстру політичної інтриги й соціальної демагогії, яким, поза будь-яким сумнівом, був Іван Брюховецький? І чи були, власне, в гетьмана хоча б теоретичні шанси на успіх у всій тій грі, яку він чи так необачно розпочав, чи так недалекоглядно продовжив уже розпочату перед тим іншими горе-шукачами слави козацької?…

Відповіді на ці та суголосні з ними запитання й спробуємо відшукати разом, гортаючи сторінки пожовклих і зітлілих від часу документів, вчитуючись у написане в них та, разом з тим, намагаючись здогадатись: а що ж не потрапило до них – коли випадково, коли цілком закономірно, як свідчення, комусь зовсім небажане…

І якщо нагальність потреби у встановленні гетьману Івану Брюховецькому в Україні пам’ятників викликає зрозумілий скепсис у сучасного українського суспільства, то важливість аналізу його стрімкого злету на вершину політичного олімпу Гетьманату, його суперечливої зовнішньої і внутрішньої політики, його, врешті, чи то справжнього, чи то удаваного політичного прозріння, як на мене, не має викликати жодних запитань. Адже історія не лише повинна пробуджувати гордість за славне минуле свого народу, своєї країни й бажання наслідувати величні звершення «своїх» героїв. Не менш важливим є завдання іншого спрямування – змусити замислитися над допущеними колись помилками. Не для того, аби повтішатися з цього (з висоти кількасотлітнього історичного досвіду легко бути мудрим), а, сподіваюся, щоб засвоїти цей історичний урок, важкий урок, й спробувати не повторити допущених трагічних прорахунків у майбутньому».

<< ЗАМОВИТИ КНИГУ>>




04.09.2017