З нагоди 100-річя від дня народження Михайла Шмайди

Михайло (Михал) Шмайда безперечно належить до найбільш талановитих післявоєнних українських письменників Словаччини. Жаль, свій талант він не зміг розвинути на повну силу внаслідок політичних подій, які настали в нашій країні після 1968 року, коли йому було заборонено друкуватися і працювати в Музеї української культури у Свиднику.

Михайло Шмайда народився в бідній селянській родині 02.11.1920 року в Красному Броді Меджилабірського району. Родина жила в тяжких соціальних умовах. Батько скоро помер і мати мусила прогодувати 4 дітей, тому до роботи залучала й малих дітей. Мати працювала на своїх клаптиках землі, а Михайло змалку мусив пасти корів (своїх й багатих селян) та допомагати матері на полі. Але мрія стати хоча б учителем не покидала його навіть тоді. Закінчив мештянську школу, але для дальшого навчання не було грошей. Цікавився історією Краснобрідського замку, радо слухав старших людей: різні легенди, розповіді, пісні, казки, та й сам пробував уже в школі написати свої спостереження, почуття і погляди, але прийшла війна і всі плани зруйнувалися. Був навіть на примусових роботах в Німеччині, звідки йому вдалося втекти і повернутись додому. Довоєнне село своєю мораллю, звичаями і неписаними законами формувало його характер, погляд на життя, його менталітет, почуття справедливості, потребу боротися за добро, красу, які не покидали його потім усе життя.

Новий етап у житті Михайла Шмайди настав після 1945 року. Він став урядовцем у Гуменному, але ця робота не була йому до смаку, не відповідала його внутрішньому духовному складу, його бунтарській душі, він не хотів стати бюрократом і служити «новим панам». Коли розпочав свою роботу Музей української культури в Меджилабірцях, Михайло із радістю перейшов туди працювати. Радів, що може записувати різний усний фольклор – пісні сучасні й історичні, казки, легенди, різні оповіді тощо, в яких знаходив народне багатство, історію, мрії, тугу людей жити вільно й заможно. Ця робота надавала змогу ще ліпше пізнати життя, мислення, мораль і прагнення селян під Бескидом до свободи, соціальної і національної рівності. Все це у різних формах пізніше проявилося у його власних художніх творах.

Перші художні твори М. Шмайда створив, звичайно, під впливом народних традицій Це були вірші і казки, які друкувалися навіть у часописі «Колокольчик-Дзвіночок», або в газеті «Пряшівщина» тодішньою російською мовою пряшівського типу. Перші успіхи заохотили автора до написання прозових творів. Було треба мати велику відвагу та навіть певне нахабство, щоби без якоїсь теоретичної чи практичної підготовки, обізнаності з творами видатних письменників світової літератури приступити до написання повісті «Паразити» (1953). Та й ще літературною українською мовою, яку ніколи у школі не вивчав, опанувавши її самотужки, як і більшість тогочасних українських письменників Словаччини. Та мова давалася йому не тяжко, досить було використати говірку навколишніх сіл Меджилабірського округу, яку добре знав. В повісті на повну силу виявилося його сильне соціальне відчуття та боротьба за справедливість. У повісті «Паразити» М. Шмайда вперше спробував зобразити гострі соціальні протиріччя довоєнного села, коли багачі-куркулі (Жайло) безбожно експлуатували, переслідували, морально принижували бідних селян задля ще більшого збагачення. Для того використовували різні політичні партії, гроші, підкупи, уряди, посади і так здобували нові землі і дешеву робочу силу. Бідняки (Шпанько) шукали допомоги у партизанів, інших антифашистів та навіть у комуністичної партії. Багачі зуміли і після 1945 року проникнути у партії, установи і надалі багатіти. М. Шмайда зобразив село так, як його знав і бачив. Село до війни і після неї ще довго було розділене принаймні на два табори. Письменник М. Шмайда зобразив протиріччя між цими таборами так, як тоді вимагалося, з класових позицій та чорно-білими фарбами, не вникав у психіку, душу людини, не шукав мотивів окремих персонажів, не турбувався зображенням їхньої мотивації тощо. Сьогодні можемо лише гадати, чи дався в знаки брак літературного досвіду автора, чи це була вимога тодішньої політичної і літературної ситуації, чи вплинуло втручання редакторів у текст повісті. Але, не дивлячись ні на що, деякі дослідники творчості М. Шмайди вважають повість найбільш вдалим твором тодішньої української прози Словаччини.

Поїздки за записами фольклору дали Михайлові Шмайді багато матеріалу для художнього зображення побаченого і власно пережитого. Так з’явилась збірка оповідань «В’язка ключів» (1954), яка складається переважно із соціально спрямованих і відносно вдалих психологічних та сатиричних малюнків-оповідань. Їх будова, мова, стиль, драматичне напруження, психологічне проникнення в душу окремих персонажів, сатиричне і критичне зображення, дає нам право сказати, що М. Шмайда зробив виразний крок вперед у художньому осмисленні і зображенні окремих проблем. Можемо навести цілу низку вдалих оповідань, як «Смерть старого Івана», «Останній сніп вівса», «За панських часів», «Син», «Жандармські помиї», «Маленький Штефанко», «Пані вчителька», «Товариш» та інші. Оповідання правдиві, читач радо повірить, що все відбувалося насправді. Оповідання мають здебільшого простий сюжет, автор вдало і функціонально використав пейзаж, побут і місцеву українську говірку у мові персонажів. Читач переконується, що подія відбувається саме в його рідному селі, знаходить серед літературних персонажів свого сусіда чи іншого знайомого.

Обидві книжки можна вважати підготовкою до написання широкого епічного полотна – роману «Тріщать криги» (1957), у якому автор спробував панорамно зобразити гострі соціальні, моральні, політичні і конфесійні протиріччя в період, коли після 1948 року село зі старого, затурканого перетворювалося на модерне. Коли, важко, зі значним опором старих сил і політичних структур, ламалися старі традиції мислення, моралі, господарювання і виникали нові Коли мінялися пріоритети життя, політичні партії тощо. Все відбувалося гостро, і автор намагався в силу свого таланту відтворити події якомога більш правдиво. Звісно, симпатії автора були на боці того нового, що народжувалося. В романі виступають різні соціальні прошарки – сільські бідняки, багачі, вчителі, священики, політики, шпіони, зрадники, «хамелеони» тощо. Письменнику вдалося показати, наскільки болюче відбувався цей процес, коли тріщали «старі криги» моралі і зароджувалися нові плани. Роман був доволі успішним, тому не дивно, що його було перекладено словацькою мовою під назвою „Púkajú ľady“ (1959). Він був першим і довго залишався єдиним романом на таку тему в словацькій та чеській літературах. Роман навіть став основою для написання сценарію, але до його екранізації чомусь не дійшло.

Своєю новизною, постановкою тогочасних проблем і зображенням теми роман викликав жваву дискусію. Хтось порівнював його з «Піднятою цілиною» М. Шолохова і закидав, що, мовляв, не досягає її рівня. Інші закидали авторові, що не дотримав принципів художньої правди, перебільшивши роль того або іншого табору, що твір неправдивий, надуманий тощо. Проте роман зробив М. Шмайду широко відомим серед українського читача не лише в Словаччині, а й в Україні; також романом захоплювались словаки та чехи.

Залишаючись самоуком в літературі, своїм твором М. Шмайда довів, що не лише він, але й інші пряшівські письменники здатні створювати новаторські й художньо цінні твори. Пізніше це підтвердили шістдесятники, якщо вживати українську термінологію до творів Ст. Гостиняка, С. Макари, В. Дацея, І. Мацинського, Ф. Лазорика та інших, які заявили про себе у 60-хроках минулого століття. Гадаю, що маємо чим пишатися.

М. Шмайда продовжував розпочатий шлях написання «великої прози». 1965 року видав першу книгу задуманої трилогії «Лемки» під назвою «Корчмарський слуга». Наступні книги йому вже не вдалося написати, бо 1968 року прийшли війська Варшавського договору та окупували Чехословаччину, проти чого М. Шмайда гостро протестував. Протест коштував йому дорого: письменникові заборонили друкуватися і працювати в Музеї української культури, виключили зі Спілки словацьких письменників та усього культурно-національного життя тодішньої Чехословаччини.

У книзі «Корчмарський слуга» автор зобразив соціальні, моральні і національні конфлікти, які мали місце у селі на початку ХХ століття. Центральний персонаж Юрко Голод – носій селянської моралі, своєрідний бунтар, який не задоволений своїм соціальним становищем, усвідомлює, що далі так не можна жити, бажає змін, він весь час у конфлікті, але ще не знає, яким шляхом досягти справедливості. Цікавий конфлікт у корчмаря, попа Бігарі, старого Голода та інших, які автор більш-менш вдало зобразив і розв’язав. Письменник вдало використав пісні, описав звички, побут мешканців Підкарпаття, які не лише вияскравлюють характер твору, але й функціонально діють у сюжеті, впливають на читача. Розуміємо, що автор закоханий у нашу пісню, що в цих краях пісня супроводжує народження, хрестини, весілля й похорон людини, що протягом життя люди висловлюють нею свою радість чи біль. Письменник показав багатство української мови, її говірок, силу і красу української пісні. Щоправда, іноді етнографічні прикраси дещо перевантажують текст, і не всі сприйняли таке зображення нашого життя.

Трохи інший погляд на життя нашого селянина показав письменник у повісті «Роз’їзди» (1969). М. Шмайда вперше в літературі тодішньої Чехословаччини зобразив, що побудова металургійного заводу в Кошицях принесла для селян, яких щотижня автобусами звозили на будівництво, і щосуботи вони поверталися додому до своїх родин. Протягом тижня вони були робітниками, а в суботу-неділю – селянами. Місто ламало, іноді навіть калічило їхню психіку, їхні почуття, мораль, національну свідомість; вони довго не втрачали своєї селянської моралі та ще не прийняли міську чи робітничу. Вони не усвідомлювали, що опинилися у соціальному і психічному конфлікті, і це їхнє «бродіння», шукання своєї ідентичності намагався М. Шмайда зобразити у своєму творі. Насправді чимало селян внаслідок індустріалізації краю втратили чи загубили свою русько-українську національну ідентичність, стали словаками. Прозаїк М. Шмайда намагався художніми засобами зобразити втрату національної і соціальної ідентичності селян з-під Бескидів. В тому саме вбачаємо її цінність.

Після виходу повісті «Роз’їзди», коли був саме у творчому злеті, М. Шмайда на довгих 30 років літературно замовк, бо йому було заборонено друкуватися. Щоби прогодувати родину, письменник щодня їздив поїздом на роботу більше ніж 100 кілометрів у Требишів. До літератури повернувся аж після 1990 року, коли перемогла «ніжна революція» і видав раніше написані оповідання під назвою «Таємниця ебенової шкатулки» (2000), старші фольклорні записи «А іші вам вінчую...» (1992), «Колискові пісні» (1993) та «Балади» (Мюнхен, 2015).

З останніх літературних творів М. Шмайди на особливу увагу заслуговує психологічна повість «Розколота душа. Сповідь шизофреніка», яка вийшла у видавництві «Зерна» (Париж-Львів-Цвікау, 2004). Це незвичайний твір не лише в доробку М. Шмайди, але й в нашій літературі взагалі. В чому полягає його незвичайність?

Гадаємо, що насамперед незвичайною є тема твору, його проблематика. Для повісті характерними є глибокий психологізм, філософська, гуманістична позиція автора, шукання правди, справедливості, добра, засудження тоталітарного режиму; пошук відповіді на різні питання життя і світу; захист людей, які шукають свободу слова, руху, віру в Бога; захоплення красою карпатської природи, рідним словом, звичаями тощо. Всього того М. Шмайда доторкнувся, розкрив, зображуючи життя головного персонажа повісті «Розколота душа» Віктора Барнашевича, сина греко-католицького священика, якого тоталітарний режим заслав із підбескидського села аж у Чехію, де той був змушений працювати корівником, спати разом з коровами, місцеві мешканці з нього сміялися, всіляко знущалися та переслідували, хоч дома у рідному селі його високо поважали і шанували. Коли малий Віктор бачив таку несправедливість, він глибоко переживав і зрештою захворів, став шизофреніком із параноїдальним розладом, і не зміг знайти собі місця в суспільстві та родині. Так в нашій літературі з’явилася перша екзистенціальна, глибоко філософська, психологічна, інтелектуальна проза, яку професор Л. Сенік дорівнював до прози «розстріляного відродження».

Твори і діяльність М. Шмайди були оцінені міжнародними преміями, а саме Премією ім. Богдана Нестора Лепкого та Премією Європейської унії мистецтва (перший і поки що єдиний письменник Словацької республіки) та державним орденом «Прібінов хрест ІІІ ступеня»(більше ніхто з русинів-українців Словаччини такого ордену не одержав).

Помер Михайло Шмайда (30.04.2017) у Братиславі, але його тіло спочиває у рідному Красному Броді. Він залишається і надалі серед нас завдяки своїм творам, які будуть жити ще дуже, дуже довго, бо вони зображують важливіші віхи життя нашого карпатського народу.

Ми ще повністю не усвідомлюємо весь обсяг літературного доробку Михайла Шмайди, того, скільки фольклорного матеріалу він записав, який це неоцінимий духовний скарб нашого народу. Ми не згадали його суспільну, навіть політичну роботу, його боротьбу і вболівання за українську національну справу, за демократію, справедливість і дружбу з великим українським народом. Для декого Михайло Шмайда був карпатським русином, але духом, серцем і розумом він був українцем історичної та сучасної України.

Михайло Роман,

Професор Університету ім. Павла Йосифа Шафарика (м. Кошиці, Словацька Республіка), уродженець м. Пряшева