Підлітки залишилися аудиторією, для якої мало хто пише

Підлітки залишилися аудиторією, для якої мало хто пише
Якщо переповісти всі спойлери книжок та професійні секрети, які Володимир Арєнєв розкрив, йому не буде що їсти ще роки зо три. Тому спойлери скорочено до мінімальних. Фантаст нещодавно переміг у російському літературному конкурсі «Нові горизонти» із повістю «Душниця». Про книжку, премію, фантастику та майбутнє з хорошими новинами – ця розмова.

– Яку фантастику тепер читають в Україні?

– Якщо ми говоримо про фантастику жанрову, то в Україні її пишуть переважно російською і видають здебільшого в Росії. Щоб вона існувала, потрібна цільова аудиторія, що буде під неї «заточена». Чому виникла жанрова фантастика в англомовному світі? Бо на початку минулого століття існували так звані pulp-часописи. Вони формували аудиторію не просто своїм існуванням, а тим, що редактори проводили виразну редакційну політику: утворювали клуби навколо журналів, сприяли тому, щоб читачі листувалися. Багато з них згодом ставали авторами цих видань. Створювалося те, що називається «фендом» – спільнота людей, які цікавляться фантастикою: письменники, журналісти, редактори, художники, критики й люди, які просто її читають і насолоджуються. У нас щось таке існувало за радянських часів, але клубна система не була поширена й розпалася разом із Союзом. Через це в нас переважно читають дуже популярних авторів-класиків – Кінґа (який уже сприймається не як фантаст), Толкіна, Мартіна та подібних.

Нежанрова ж фантастика маскується під «мейнстрім», під магічний реалізм: скажімо, «Месопотамія» та «Ворошиловград» Жадана – це ж теж, по суті, фантастика. Але в цьому випадку вона працює як прийом: ми вводимо в оповідь фантастичний елемент, щоб метафорично поговорити про якісь важливі речі, але власне текст пишемо не за жанровими правилами. В цьому сенсі фантастика в Україні існує і знайома будь-якому школяреві. Бо ж і «Лісова пісня» чи «Тіні забутих предків» мають фантастичну складову.

– Ви стежите за тенденціями в літературі, зважаєте на них, коли пишете?

– Мабуть, усе-таки ні, і, може, через це я і не такий комерційно успішний автор, – але пишу те, що мені цікаво. «Душниця», наприклад, була завершена у 2010 році – і відтоді багато років просто мандрувала різними редакціями. У дорослих журналах чи видавництвах мені казали: якщо головний герой хлопчик – отже, книжка дитяча або підліткова. А в дитячих навпаки – що занадто доросла, от така межа була.

Тобто я пишу те, про що хочу поговорити саме тепер – нехай воно й вийде через рік чи два. Так чесніше, як на мене. Зрештою, життя одне й писати щось таке, що просто даватиме гроші… того не варте.

– Нещодавно у вас на стіні у Facebook з’явився допис про Сергія Лук’яненка (ідеться про антиукраїнські виступи російського письменника. – Ред.). Як ви до нього ставитеся? Чи не «зламається» український підліток, якщо буде його читати?

– Те, що він пише у «Живому Журналі» як людина й письменник, я вважаю абсолютно неприйнятним. Як на це реагуватиме та чи інша дитина чи будь-хто, важко сказати. Сам Лук’яненка вже давно не читаю, ще після першого «Дозору». І справа навіть не в тім, погано чи добре він пише, – просто мене цікавлять інші тексти.

Чому я перепостив цю рецензію? Мені цікаво, як реагують на суспільну думку письменника в інших країнах. Ти автор, пишеш книжки, але виступаєш публічно й мусиш розуміти, що відповідаєш за свої слова. І що це по тобі може вдарити прицільно й невідворотно. Це вже не питання політики – це питання етики. Можна будь-яким чином ставитися до ситуації між Україною та Росією – я чудово розумію, що там є як люди, що беззаперечно Україну підтримують, так і ті, хто вважає, що «крымнаш». Але існують речі, які виходять за суто політичні межі та стають загальнолюдськими. І коли публічна людина каже, наприклад, про «прокляту землю» і «три покоління, що муситимуть спокутувати гріхи»… повторюся: це не питання політичних поглядів, це площина моралі та етики.

– А якщо читати тільки книжки автора, не знаючи його громадянсько-політичної позиції?

– Волт Вітмен якось сказав про це дуже класну фразу: хоч би як письменник не приховував свого ставлення до жінок, свободи, інших країн, рабства – воно завжди проглядатиме в його текстах. Навіть якщо він про це мовчатиме. Від цього не можна втекти.

Але, мабуть, у фантастиці сховатися простіше – можна писати про орків, пригоди лицарів та інші абстрактні речі. От тільки наскільки ці книжки будуть цікавими й чесними? До речі, проблема сучасної української фантастики, тим паче жанрової, багато років уже полягає в тому, що вона вкрай відчужена від реального світу й не говорить про актуальні для читача явища. З авторів, які пишуть на животрепетні теми, можна згадати хіба що Дяченків, та й ті останнім часом переключилися на сценарії.

– Багато читаєте?

– Читання для письменника – та ж робота. Я під нову книжку абсолютно свідомо начитую тексти. Нехудожні – щоб мати певний комплекс знань, а художні – щоб налаштуватися, як під камертон. Не буває ж, щоб увесь час читати лише те, що подобається чи що сам хочеш. Я не вважаю, що як ти фантаст – маєш цікавитися фантастикою, постійно стежити за знаковими постатями. Навпаки – що ширше коло зацікавлень, то краще.

– Ви отримали російську премію «Нові горизонти». Нині такі конкурси та премії не заполітизовані?

– Справа в тому, що підсвідомо кожен може щось робити «заполітизовано» – як це визначиш?.. Але, мені здається, якраз «Нові горизонти» – одні з небагатьох, що намагаються говорити про літературу, а не про щось інше, і послуговуватися саме літературними критеріями при виборі.

А зрештою, політизованою є навіть Нобелівська премія: зверніть увагу – більшість письменників, які отримали її за останні роки, були переслідувані у своїх країнах.

– Ви якось казали, що не писали повісті для підлітків, воно саме так вийшло. А взагалі Ви якось визначаєте свою цільову аудиторію, як це було з «Душницею»?

– Усе через те, що підлітки залишилися аудиторією, для якої мало хто пише. Якщо ми згадаємо, що читали в тому віці, виявиться, що це тексти, написані для дорослих: Дюма, Майн Рід, Конан Дойл… Звісно ж, бувають книжки, які пишеш і розумієш, що вони – для дітей. Є в нас така, створена разом із Юрієм Нікітінським – «Книгоїд»; нині я і сам, і у співавторстві пишу казочки. Але той самий анекдот можна ж розказати і в дитячій компанії, і в дорослій – і він по-різному буде сприйматися й навіть звучати. Так і тут… Усе залежить від задуму.

– Чому ж тоді обрали дитину головним героєм?

– Насправді персонажі обираються разом з історією, від них іде все. Саме через героїв та їхній конфлікт із довколишнім світом і висвітлюється ідея. Дитина та підліток у цьому сенсі дуже зручні – читач відкриває світ разом із ними, досліджує його.

– А як Ви обираєте імена для персонажів?

– Система імен, звісно, – те, над чим треба працювати. Наприклад, у моїй новій книжці дія відбувається на пострадянському просторі, а імена абсолютно свідомо не російські й не українські – переважно польські та німецькі. А щоб прізвища були цікавішими, я послуговуюся спеціальними книжками. Скажімо, маю рідкісний том, де перераховані всі прізвища, які з’являлися в літописах та історичних документах. Я її знайшов, користуюся… (усміхається) але не кажу, як вона називається, бо це, якщо хочете, ноу-хау.

– Вас, мабуть, часто питають, чи передчували щось, коли писали про історію з Півостровом у «Душниці»?

– Ні, абсолютно не передчував. Я, звісно, зауважував певні події в суспільстві, але про таке влучання не йшлося. Однак у мене вже вдруге так виходить! Колись ми з «Могилянкою» видавали «Заклятий скарб», написаний у 2001-му. А там є такі рядки: «Під Межигір’ям знаходилося місце двоєдушців, панували там вовки, а батраками були собаки…». І публікували ми книжку у 2013 році, влітку! Мені тоді казали: «Вас посодют». І збіг цей випадковий – Януковича у 2001 в Межигір’ї ще не було.

– Одна з головний ліній «Душниці» – про те, як ми ставимося до померлих. Сучасні діти часто чують про смерть. Як вони мають до неї ставитися – як до акту героїзму, обурюватися?..

– Мені здається, що слова «має» взагалі тут не повинно бути. Як це хтось «має» до чогось ставитися? Не йде ж мова про те, що ми когось збираємося виховати, – це питання «терапевтичне», а не пропагандистське. Та й узагалі – і рік, і два тому діти так само стикалися з усвідомленням, що вони теж смертні. І, відповідно, про це мені важливіше говорити, ніж про те, як людина має ставитися до героїзму. І тут немає однозначних відповідей, завжди будуть різні точки зору.

Це те ж саме, коли питають, який наголос ставити на «Душниці». Авторський наголос – «ДушнИця», але якщо хтось читає «ДУшниця», – це право читача.

– Мабуть, кожен письменник-фантаст має власне уявлення про майбутнє. Яке воно у вас?

– Письменник-фантаст – не прогнозист. Тому часто, коли хтось із колег пише про майбутнє, ідеться про те, яким би його хотіли бачити. У мене текстів про майбутнє небагато: вони різні й часто оповідають про те, що відбувається тепер і тут, про сучасні проблеми. Наприклад, в оповіданні «Хороші новини» – про те, як з’явився закон, який збалансував би розподіл добрих і поганих новин у ЗМІ. Так, щоб після перегляду чергового випуску не хотілося одразу піти й утопитися.

– Оскільки вже заговорили про майбутнє – які є плани?

– Щодо літературних планів – думаємо робити для дітей та підлітків літературний семінар. Щодо письменницьких – пишу дві книжки. Одна з них більше схожа на «Душницю». Це наш світ, але через роки три-чотири. Там час від часу з’являються токсичні кістки дракона, а головна героїня, школярка на прізвисько Відьма, може ці токсини нейтралізувати, хоча це незаконно… Я взагалі мусив іншу книжку дописувати – але цей світ почав дуже швидко вибудовуватися. І я зрозумів, що треба братися за неї.
Барабука

22.01.2015