Перепроживання
Рецензія на книгу: Подоляка Андрій. Грустить не буду больше. Японская повесть
Індивідуальні, особисті, приватні, інтимні переживання
є в останні два десятиліття ключовим елементом «актуальної» прози. У ситуації
«часу без героя» насправді героєм стає (чи намагається стати) автор –
«я-герой»; і кожен досвід тут видається однаково цінним принаймні тому, що
немає іншого. У такий спосіб твориться «література стильових пошуків, новозмін
у самій оповідній сфері тексту: нарація або ж набуває гіпертрофовано інтимного,
сповідального характеру, або ж наближається до публіцистики; актуалізується
інтертекстуальна гра, гра словом, його смислом, звучанням; прикметною ознакою
літератури стає синкретизм, більша відкритість текстів до різних інтерпретацій
тощо. Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх
цінностей веде як до посилення суб'єктивного, абсолютизації власної
світоглядної позиції автора, так і навпаки – до нівеляції, девальвації
авторського особистісного начала, спричинює явище постмодерного стильового
еклектизму». І далі: «Для сучасної української літератури явище, пов’язане з
особливостями функціонування в тексті автора й персонажа, стає знаковим.
Відбувається їхнє взаємоперетікання, змішування в тексті твору» (Олена Поліщук.
Автор і персонаж в новітній українській прозі. – К.: Фоліант, 2008. – С. 6 –
7). Віктор Неборак цілком підставово вважає, що «усе найцікавіше, створене
українськими прозаїками після проголошення незалежності України, можна назвати
«версіями автобіографії» (Критика прози: статті та есеї / В.Неборак, І.Котик,
М.Котик-Чубінська, М.Барабаш, К.Левків. – К.: Грані-Т, 2011. – С. 81).
Дебютна повість Андрія Подоляки «Грустить не буду
больше» не лише цілком укладається в рамці такої тенденції, а і є її свого роду
апотеозою – адже тут виявляємо всі ключові ознаки такого типу письма, притому
максимально сконцентровані, «згущені» й нерідко доведені до крайнощів.
Нагромадження взаємопоборювань і взаємозаперечень виявляється одразу ж – на
рівні форми, яка мовби метається між спогадом і щоденником – жанрами водночас
дуже близькими й радикально протилежними. Адже сама природа щоденника така, що
він фіксує «ситуацію тут і тепер», спираючись на живу суб’єктивну емоцію, –
тоді як спогад мусив би скориґувати цю емоцію у відповідності з наступним
досвідом і оприявлювати її як пережиту. Тут ці розрізнення стираються: почуття
заступає собою досвід, заміняє досвід, витісняє (в психоаналітичному розумінні
цього поняття) досвід – і в результаті маємо текст як розщеплену структуру, як
«хаос сповіді» з деконструюванням самого поняття інтимності.
Ясна річ, така форма видається цілком хаотичною, а
може, навіть і не-формою – у тому сенсі, що саме поняття «форма» передбачає
щось на кшталт хоч і дощенту погнутої чи навіть розбитої, та все ж «посудини»,
у яку текст «улито»; а тут нібито й натяку на «посудину» немає – текст мовби
«вилито» на поверхню, по якій він розтікається, як сам собі хоче. Утім, це
насправді перше враження – а перші враження дуже часто виявляються оманливими. Так
і тут: при ближчому розгляді виявляємо, що саме таку форму (як практично
безальтернативну) диктує сюжет, в основі якого щонайгостріша емоція, котра –
незважаючи на певну часову дистанцію між «описанням» і «описуваним» (отже,
щоденник-який-не-щоденник) – сприймається не як пережита, а як така, що
переживається саме нині (отже, спогад-який-не-спогад). Така ситуація може бути
прописана художньо достовірно лише в тому разі, якщо виключити можливість
будь-яких лінійних вирішень – лише «пунктирні», лише «розриви», чи то пак,
означена вище «розлитість».
Тут не можна не завважити, що коли така нестерпно сильна
емоція не просто прописується в сюжеті, а, властиво, сама є сюжетом, то текст у
цьому випадку органічно «диктує» не прозову, а поетичну форму її художнього
втілення. Пригадаймо бодай «Із теки самовбивці» Петра Карманського чи
хрестоматійне «Зів’яле листя» Івана Франка, ба навіть Ґетевого «Вертера»,
писаного у формі листів, а фактично поезопрозою. Утім, наш автор воліє не
апелювати ні до цих, ані до інших загальновизнаних взірців, і то не випадково.
Поетичні елементи в його повісті хоч інколи й присутні, але їхня роль не є
визначальною з тієї причини, що нестерпна емоція героя хоч і є «хворобою
кохання», та все ж має дещо іншу природу, аніж та, що її описували класики. Якби
кохана в текстах Ґете, Франка чи Карманського раптом виявила в собі хоч дещицю
почуття до героя, то вона цим не лише одразу ж відвернула б від його серця
«отсей маленький інструмент, холодний та блискучий», а й зробила б цього героя
незмірно щасливим. Для героя ж Подоляки, як видається, кохана такого значення
насправді не має і такого впливу справити за жодних обставин не зможе, – для
нього це лише символ, лише уособлення його нещасть; він наділяє її «статусом»
причини, щоб ту причину якось для себе сформулювати, – але фактично вона
причиною не є, а лише симулякром, тоді як справжні причини (не одну, а цілий
комплекс) він мав би пошукати в самому собі. Ясна річ, він неспроможний на це –
звідси й «заміщення» (термін, активно вживаний у психоаналізі).
Отак ми дійшли до ключового запитання: а чи справді
героєва нестерпна емоція, любовна пристрасть, є сюжетом повісті Андрія Подоляки
«Грустить не буду больше»? На перший погляд, тут нібито й сумнівів не мало би
бути, адже в тексті описано саме це – і саме так, як і мала б палати такого
штибу пристрасть. Та коли скласти один з одним усі ті чинники, про які ми вели
мову вище, то виявиться дещо інше: якщо спогад-не-спогад такий гострий, що він
сприймається як щоденник-не-щоденник, і якщо структурні розриви регулярно
відсилають героя до ще задавненіших – і, тим не менше, не менш гострих –
спогадів-не-спогадів, то цілком органічно напрошується висновок, що ми маємо справу
з психоаналітичним перепроживанням травми,
а відтак і привідкриванням справжніх причин сексуального неврозу.
Утім, література, ясна річ, не медицина – не її справа
ставити діагнози. У випадку з повістю Андрія Подоляки ми, без сумніву, маємо
справу саме з художньою літературою, притому дуже цікавого і напрочуд
рідкісного на наших теренах штибу – психоаналітичною прозою. В сучасному
українському письменстві цей украй непростий пласт на високому художньому рівні
розробляє фактично лише один письменник – Степан Процюк (романи «Інфекція»,
«Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки», повість «Бийся головою до
стіни»). Звісно, парадигма Процюкового проникнення в тему суттєво ширша – але ж
і його майже двадцятирічний досвід промовляє сам за себе, тоді як Подоляка (не
забуваймо) пропонує нашій увазі наразі дебютну повість. Але ця повість – попри
те, що до неї можна висувати чимало завваг, – видається мені цілком
переконливим дебютом далеко не лише тому, що авторові вдалося притомно
прописати в ній відповідну психоаналітичну симптоматику, і навіть не лише через
те, що в ній виведено актуальний тип загубленої в мультикультуральному просторі
сучасної людини. Усе це нормально – а ненормально було б, якби цього ми тут не
знайшли. Важливо інше – те, як молодий письменник дає собі раду з непростим
матеріалом і що нового він привносить. У Подоляки це наструнений «японський»
нерв – соковите проявлення «перетину культур», притому таких віддалених,
закладене тут майже на ментальному рівні, а в тексті виражене через структурні
«викривлення» лексики, граматики, але передовсім – синтаксису. Це саме ті речі,
які дають підстави стверджувати, що Подоляка має шанс стати автором не лише
цієї повісті, – що цим текстом письменник, власне кажучи лише починається.
Звісно, цей початок доволі контроверсійний, у кращому
випадку він – завдяки своєрідному осмисленню «вічної» теми і формі цього
осмислення – здатен навіть спричинити скандал. Одначе, як на теперішні часи, це
не мінус, а лише плюс для дебютної книжки.
07.11.2014
Каталог:
Новинки:
-
Фейк. Технології спотворення реальності**
10 $ISBN: 978-966-518-746-2Рік видання: 2020
-
Пантеон України. Місця поховань визначних діячів української історії та культури Х-початку ХІХ ст.**
8 $ISBN: 978-966-518-705-9Рік видання: 2016
-
Мовна ситуація на Закарпатті в 1991–2021 роках: регіональний вимір мовної політики
50 $ISBN: 978-966-518-816-2Рік видання: 2024