Рецензія на книгу поезій Наталії Швень «Голоси»

Прочитала нещодавно вислів однієї доволі відомої поетеси: «Чим більшає поетів, тим менше їх читають». Я з цим незгодна. Ті люди, що не читали нічого, ті й не читають, а читаюча людина завжди зуміє в морі, ба, навіть в океані написаного, створеного, а іноді – вимученого різнотрав’я віршиків, віршів, поем і ще не знати чого, надибати стебельце з духмяною квіткою, яка приманить, як бджолу крапля нектару.

Книга поезій Наталії Швень вистраждана не стільки через авторське творення, скільки через перипетії саме з народження книги з рукопису. Хоча, це вже окрема історія.

Книга вийшла у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія» влітку 2014 року. І вийшла, я скажу вам, гарна і стильна. Доволі об’ємна (234 сторінки), поділена на три розділи:від «Кохання з присмаком печалі» через «Береги самотньої ріки» до «Країни перекинутих ікон».

Кохання — це тема вічна і невичерпна. І саме кохання найбільш спонукає до творчості в будь-яких її проявах. Авторка — ліричний філософ. Усе земне і небесне її хвилює, змушує сумніватися, шукати пояснень, « перелистати сторінки мого пропащого життя».

«Відпусти», «я – не рабиня», « я — та, котра ніколи не піде, покірно опустивши очі долу до того, хто по правді, і не жде», «за міражем земного раю», де « падають білі тіні» і лиш «відчай розкинув руки», коли «падав терновий дощ». Кохання невзаємне, нещасливе не перестає бути коханням, от тільки « з присмаком печалі», «я не пишу вірші, я ними гою рани». Авторка творить поезії у різних стилях, однак всі її вірші чимось дуже схожі. Вона не завжди притримується «чистої рими», але це дає змогу повно і чітко викладати думку твору. Насиченість метафорами, вміння створювати неологізми, робить поезію влучною і виразною, багатою на образи: «слова-дезертири», «трамвай, мов наполохані миші», «ліхтар задрімав, як та чапля на довгій нозі», «бажання загусають, наче гіпс».

У книзі зібраний чималий доробок, якого, на мою думку, вистачило б на 2—3 книги .У кожній поезії, чи то сонет, чи катрен, балада чи верлібр, невловимо відчувається смуток і жаль, біль і пристрасть, тонка самоіронія, здатність помічати незвичайне у звичайному і буденному: «щоб надати простим словам запах вітру, чи смак полину», « а хтось настромлює слова на списи, нарізує неспокій на паси», бо «не запрошення потрібне для поетів, а лиш перепустка із незвичайних фраз».

Поетеса пробує сили і в перекладах. Доволі вдало і добре, але мало!

Третій останній розділ книги, на мою думку, варто було б видати окремо. Сильна громадянська лірика, чітка позиція автора, тривога і біль за рідну землю, за долю людей, вміння не стояти осторонь в час важких випробувань, а воювати словом, як зброєю: « бо поети — прості солдати, хоч патриції у душі».

Знову ж таки, проба пера:вірш у стилі «рондо», акровірш, байка, а ще болісні роздуми і запитання без відповіді: « хто перекине єдності мости?».

Великий шмат роботи, багатовекторність творчості, майстерність і талант, помножені на працелюбство і терпіння. Ось так. Що ще хочу сказати наостанок. Навіть моє непрофесійне око завважило, що книга, яка вийшла у авторській редакції, деякою мірою втрачає свою поетичну вартість. Можливо тому, що автори подекуди схильні трохи переоцінювати себе,хоча інколи це не так вже й погано, якщо взяти до уваги те,що часто-густо авторів і недооцінюють.

[ПРИДБАТИ КНИГУ]

Тетяна ІВАНЧУК

«Літературний форум»