Україна не виконує важливе правило у "культурній війні" з Росією - Георгій Почепцов

Про те, чим війна смислів відрізняється від війни інформаційної, чого Україна не робить у протистоянні з Росією, та чому продукування власних смислів є елементом української безпеки розповів в інтерв’ю  з Георгієм Почепцовим, фахівцем в області комунікативних технологій, професором, доктором філологічних наук. 

— У Вас виходить нова книга "Смисли і війни: Україна і Росія в інформаційній і смисловій війнах". У чому її суть, і чому Ви вирішили її написати?

 — Ми живемо в світі, де є перенасичення інформацією, де інформація стала виробничою силою, тому такими важливими стають інформаційні і смислові війни, вони спираються на важливий компонент сучасного суспільства. Тепер країни більше налаштовані на захоплення не фізичного простору, а іншого, їх більше цікавить інформаційний і віртуальний простір. Останній якраз і відноситься до смислів, це література, кіно, мистецтво. Коли ми не здатні заповнити свій віртуальний простір, його заповнюють інші країни. Тому ми частіше дивимося чуже кіно чи читаємо чужі книжки. Ми споживаємо більше чужих смислів, ніж своїх. А це заважає виробленню власної ідентичності, яку повинні мати всі держави.

— На ваш погляд, чи був конфлікт між Україною та РФ детермінований історією?

— І так, і ні. Ми ж не маємо такої війни, наприклад, між Чехією і Словаччиною, так що можливі й інші варіанти. Але зрозуміло, що сусідство і в просторі, і в часі дає багато можливостей для конфлікту. Адже історія, і не тільки в нас, як виявилося, надає багато типів інтерпретацій, що дозволяє підлаштовувати їх під будь-які цілі.

Важко уявити собі конфлікт України не з країною-сусідом, наприклад, з Фінляндією чи Грецією, а тут детермінованість виникає частково і автоматично, бо ми брали участь у багатьох спільних діях, багато подій і людей несуть в собі неоднозначні оцінки.

— Чи були інформаційні війни між Україною та РФ до 2014 року?

— Були війни, які скоріше відштовхувалися від економіки, типу не однієї, а навіть декількох газових воєн. В цьому випадку пріоритетом були економічні цілі. Інформаційний тиск примушував Україну дати згоду на невигідну для неї ціну на газ.

Мені здається, що прикметою непомітної інформаційної війни весь час була й відповідна негативізація України, а також, до речі, і Білорусі, які слугували досить часто негативним "екраном", на фоні якого Росія виглядала набагато краще.

Інформаційна війна також часто буває прелюдією до військових дій у фізичному просторі. Інформаційна активність передує військовій. Так було у випадку Росії та Грузії, те саме було і у випадку Росії і України.

— Чим смислові війни відрізняють від інформаційних воєн?

 — Інформаційні війни мають діло з фактами. Коли їх немає, їх починають створювати, як було це з "розіп’ятим хлопчиком". Але за ним, наприклад, стоїть чіткий смисл, що вказує на ворога — це могли зробити лише фашисти чи бандерівці. Смислові війни налаштовані на просування смислів, інформаційні — інформації. 

 

За "розіп’ятим хлопчиком", створеним російською пропагандою, стоїть чіткий смисл

— Між Україною та РФ існує конфлікт смислів?

 — У базі, яку ми маємо, є цей конфлікт. Росія утримується в патріархальній державі, де є велика залежність від влади. Саме тому Сталін, наприклад, завжди буде в списку героїв. Україна має більш демократичні засади, тому, наприклад, ми більше встигли змінити президентів, ніж Росія.

Смисли відображають національну картину світу: хто є ворогом, хто другом, над ким сміються і створюють анекдоти. Ці смисли виникають у масовій культурі. Наприклад, над ким сміялися росіяни в передачі, коли вона ще була, "Прожекторперісхілтон"? Це був "бацько", і ніколи не Олександр Лукашенко. Це були якісь мікроскопічні, з точки зору програми, держави Прибалтики, були жарти стосовно українського походження одного з учасників — Олександра Цекала, що народився в Києві. А це була достатньо культурна передача, але й вона "грала" на уявних вадах, бо вони входять в коди масової культури.

— Хто створює/конструює смисли?

— Назвемо їх медіа-ідеологами. Це принципово не вчені з науковими званнями, бо вони аналізують існуючі об’єкти, а тут треба створити новий. Це ті, хто вільно почувають себе на хвилях медіа і можуть запропонувати креативне бачення світу. До них також можна віднести політтехнологів, оскільки вони теж здатні творити потрібний для політиків світ за допомогою медіа-інструментів.

— Хто такі ретранслятори смислів?

— Журналісти, письменники, режисери, науковці, в першу чергу історики. Це всі ті, хто виходить на масову аудиторію. Вони легко захоплюються новими смислами і швидко можуть донести їх до населення. Ми як споживачі маємо справу якраз із ретрансляторами, які видають з себе авторів смислів. Справжні автори частіше знаходяться поза нашою увагою.

— У чому небезпека ворожих смислів для України?

— Всі культурні війни — це війни смислів. Коли країни належать до різних цивілізацій, це стає загрозою. Наприклад, конфліктують християнські та мусульманські звичаї, тому Іран забороняє на своїй території не тільки ляльку Барбі чи мультфільм про Сімпсонів, а й Покемонів. Лялька Барбі, наприклад, досить вільно зодягнена. Для нас це зовсім незначне відхилення, а для Ірану значне. Але це право Ірану — захистити своїх дітей так, як він вважає за потрібне. І Іран не просто забороняє, а створює власних ляльок чи розвиває свою анімацію. Бо просто заборона не може захистити, треба мати власну інфраструктуру. Ви не можете перемогти чужий мультфільм чи блокбастер, не маючи власного.

В нашому випадку з Росією смисли, які йшли з наших екранів, і які продукували російські фільми, розповідали про непереможність, наприклад, російської армії чи зброї. Тому під час війни транслювання таких смислів несе в собі зрозумілу небезпеку.

— Чи можливо розвалити/деконструювати смисли-вороги?

— Якщо такі смисли увійшли, розвалити їх важко, а інколи й неможливо. В такому разі є тільки один спосіб — треба будувати поруч свої смисли, на яких можна будувати реінтерпретацію, бо просте заперечення, яким ми часто зловживаємо, просто підсилює той смисл який ми намагаємося заперечити. Тому є ще одне важливе правило, якого ми, на жаль, не дотримуємося: давати інтерпретації подій раніше за твоїх опонентів. Бо тоді вже їм треба буде мати справу з "викоріненням" нашої інтерпретації. А для цього потрібні зусилля і час.

— Чому в книзі Ви говорите про Першу смислову війну у світі?

— Як на мене, ми стали свідками досить цікавого феномену, коли "народи-брати" (за радянською ідеологією) перетворилися на "народів-ворогів" на пострадянському просторі. Росія мала потребу спертися на це перетворення, щоб легітимізувати свої ворожі дії. Тому була знайдена пропагандистська формула, в яку була уведена "правляча хунта", яка і була неправильною, а народ залишився правильним. Як наслідок, треба було рятувати правильний народ від неправильної хунти. Одночасно і "ввічливі люди" виступили у ролі людей Х, яких ніхто не міг ідентифікувати. І це теж заміна чужого військового на нейтральну постать, тільки вона вже відбулася у фізичному просторі.