Ростислав Семків: Що більше читачів – то доступнішими ставатимуть книжки

Перекладач і викладач Києво-Могилянської академії Ростислав Семків, нещодавно призначений в.о. директора державного Інституту книги, давно спостерігає за українським літературним процесом.

Він добре знається на іронії, дослідженню якої присвятив колись дисертацію. На його рахунку кілька нагород, а 2012-го він і сам був відповідальним за вручення літературної премії, увійшовши до складу журі престижного конкурсу Книга року ВВС. Більше десяти років тому знавець літератури очолив видавництво "Смолоскип".

Підхід Семківа до оцінки нинішнього стану української літератури можна назвати виваженим. Він висловлюється на користь об’єднання зусиль і уважно ставиться до проблем просвітництва у громадянському суспільстві.

Попри поширене уявлення про те, що читання книг не відповідає сьогоднішньому ритму життя, на посаді в.о. директора Інститут книги Семків планує зробити читання доступнішим і цікавішим для широкого кола людей.

Намагаючись зрозуміти місце літератури в сучасному українському суспільстві, УП.Культура поговорила з Ростиславом Семківим про її функції, вплив та способи існування.

КНИЖКА ЯК ОЗНАКА ПРИЧЕТНОСТІ ДО ПЕВНОЇ ТРАДИЦІЇ

– Література є класичним медіумом і, часом видається, в сьогоднішньому світі нових медій трохи відстає від доби. Чим вона компенсує це? Чи може сьогодні бути актуальним гасло "назад, до літератури"?

– Краще "знову до літератури": якщо вона чимось і випереджає, чи залишається актуальною, то це можливістю повернення до класичного образу.

Коли говорять про літературу, то мають на увазі, перш за все, паперову книжку. Вона є культурним артефактом. Ми розуміємо, що дуже часто, коли в книгарні або на презентації купують книжку, то у багатьох випадках це не тільки для того, щоб читати, а для того, щоб вона позначала собою причетність до значної культурної традиції.

По літературних конкурсах, яких зараз стає все більше, ми бачимо, що для молодих авторів важливо не лише опублікувати текст – вони можуть це зробити в інтернеті, і тоді він одразу стане відомим кільком тисячам людей. Але їм важливо мати книжку – як підсумок, матеріальне втілення того, що вони реалізували.

Коли ж люди приходять послухати читання, то начебто, перш за все його сенс у тому, щоб почути нові поетичні тексти, або побачити автора – тобто те, що відбувається в реальному часі. Але хочеться, щоб після цього щось залишилось – тоді книжка виступає не лише можливістю подальшого читання, а й свідченням того, що це справді відбулося.

– Якщо спробувати окреслити певний культурний зріз сучасної доби: чи пов'язані між собою середовища сучасних літератури, мистецтва і театру? Що їх об'єднує?

– Існує тяжіння до синтетичності: такі проекти, як Андрухович і "Карбідо", Жадан і "Собаки", "Drumтиатр" та Іздрик. Тобто поєднання музики, перфомансу, відеоарту, поезії. Це дуже суголосно з постмодерним уявленням про те, як все має відбуватися.

Але поруч із тим є поети й поетки, які навіть на публіку не читають свої вірші – їх можна почитати лише у збірках. Однак нова доба виробляє нові жанри, які раніше уявлялися непоєднуваними.

Якщо говорити про якусь загальну тенденцію, то я би сказав, що за допомогою таких синтезів класичні мистецтва шукають інший шлях до аудиторії. Бо є аудиторії, які не будуть їх сприймати у чистому класичному вигляді.

Якщо поставити Лесю Українку чи Вільяма Шекспіра традиційно, то аудиторія буде значно меншою, ніж якщо залучити якісь нові види мистецтв. І це дуже добре видно тепер у світі. Тож Україна не є осторонь від глобальних тенденцій.

– Поет і письменник сьогодні – це пророк, чи радше реєстратор якихось суспільних тенденцій?

– Він давно перестав бути пророком, але я б сказав, що зараз поет здатен вживатися в дуже різні сценарії в залежності від того, що він пише – він може змінювати іміджі.

Можемо бачити одного й того ж поета, який на класичному вечорі читає поезію в супроводі флейти або фортепіано, і так само легко почувається у більш авангардних контекстах. Це вписується у загальну гру літератури, а культура від цього стає тільки багатшою й цікавішою.

Стосовно суспільної ваги, ми зараз добре бачимо, як ситуація впливає. Багато молодих поетів і поеток їздили свого часу на лінію фронту, тепер на лінію розмежування вогню: вони читають перед солдатами дуже різну поезію. І це не обов’язково якась цінна поезія чи пропагандистська. Коли вона постає власне як поезія – це щось, що вириває з буденності.

З іншого боку, здатність поета передбачати і вгадувати якісь настрої також може діяти. Я б не сказав, що це програмно, ніби поет знає, що він пророк і висловлює якісь речі, що відбудуться. Але якщо почитати збірку "Вогнепальні й ножові" Сергія Жадана з урахуванням того, що це писалося за кілька років до подій 2013-2014, то можемо побачити, що багато речей він відчув наперед.

ІНСТИТУТ КНИГИ ЯК КАТАЛІЗАТОР І ПРОСВІТНИК

– Поговорімо про нещодавно заснований Інститут книги. Якою є роль держави в літературному процесі, якщо вона є? Чи немає ризику, що зміна влади в країні може легко передбачати зміну курсу культурної політики?

– Ризик, звичайно, завжди є, але будемо сподіватись, що такого не трапиться. Існує теза, що українська культура та література зокрема завжди перебувала у такому стані, що влада їй або заважала, або не втручалася ніяк.

Зараз той час, коли держава хоче взяти на себе якісь функції стимулювання. Можна сказати лише те, що стосовно культури влада не повинна зловживати регуляторною функцією.

Варто зазначити, що це не лише підтримка книги як фізичного носія, а перш за все – читання у різних його формах, поширення книжної культури.

З іншого боку, як це є в практиці інших подібних інституцій, – пропагування культури у ширшому сенсі, а також своїх національних мов.

Безперечно, це пропагування стосується не лише країни, в якій інституція створена, але і простору за її межами – це наша найбільша й найблагородніша мета. Хоча, напевне, спершу потрібно спробувати розбудувати це тут.

Такі інституції існують не лише на кошти держави, хоч вона й бере в цьому активну участь. Але вони спрямовані на те, щоб залучати кошти ззовні – місцевих громад, благодійників, волонтерську допомогу.

Можна до такої перспективи ставитись скептично, якби не наш досвід останніх трьох років. Це дуже добре працює: громадяни, свідомі свого вибору і мети, можуть не менше за державу, а більше.

Тут, звісно, також постає питання, що ми можемо протиставити російській пропагандистській машині, яка фінансувала фільми, книжки, фестивалі, не кажучи вже про армію ботів в інтернеті.

Відповідь полягає в тому, що пропаганда не дуже й спрацьовує – все більше людей переконуються в цьому. Ми можемо протиставити їй якесь солідарне рішення, добровільну волонтерську акцію, об’єднання сил, яке буде потужнішим, ніж цей цілеспрямований вплив, який, навпаки, постає безглуздим.

Інститут книги має бути радше не каналом передачі ресурсів від держави, а каталізатором процесів спільної участі.

– Такий зразок культурних місій західноєвропейських держав спирається на цивілізаційну, досить давню парадигму. На Вашу думку, чи не втратила вона актуальності в добу, коли в мистецтвах можна говорити про процеси інтернаціоналізації, денаціоналізації?

– Сучасна людина може ідентифікувати себе з різними групами і спільнотами водночас, але національна та релігійна ідентичності залишаються дуже впливовими. Це не значить, що не відбувається процесів синтезу.

Оскільки немає засобів змушування до культурного вибору ідентичності чи гендерної ролі, то цей світ приречений на різноманіття. Відмінності ці матимуть менше значення, але вони залишатимуться. Тоді як просвітництво, яким би воно кумедним не здавалося нам зараз, все ж таки лишається дієвим.

Інститут книги - це просвітницька ініціатива. В межах наявних ресурсів він буде підтримувати ініціативи, які сприяють популяризації читання та намагатися розподіляти ті ресурси, які будуть надходити від держави, а також залучати додаткові.

Перше його завдання – скоординувати зусилля багатьох розрізнених ініціатив, які є. Крім поширення книгочитання важливим є, наприклад, поширення правової грамотності серед письменників, бо для більшості контракт із видавництвом виглядає чимось містичним і страшним.

Також є запит на те, щоб людина більше дізналась, як створюються художні тексти, як можна самому промотувати текст. Є письменники, які в цьому дуже успішні – які написали, може, не аж такі добрі тексти, але добре вміють себе рекламувати. Цей досвід також варто поширювати.

Первісною має залишатися потреба до якомога більшої кількості читачів і необхідність нести якісні тексти. Має бути змінена ситуація всередині самої країни: у нас читають катастрофічно мало.

Статистика з надійних джерел свідчить, що 30-35% наших громадян взагалі мають звичку до читання. Країна має 45 мільйонів громадян, а пересічний наклад книжки у 5 тисяч примірників вважається суттєвим, на такий не кожне видавництво піде.

Звичайно, є автори, які досягають і планки у 100 тисяч примірників, але це дуже рідко, а у відсотковому співвідношенні до 45 мільйонів – це все одно смішно.

У Європі та Америці бестселери видають мільйоном примірників, для нас такі наклади поки що виглядають захмарними. Якби видавець знав, що зможе продати 10 тисяч примірників, а не ледве тисячу, то книжка була б удвічі-втричі дешевшою.

Чим більше читачів – тим доступнішими ставатимуть книжки. Причому їх поступово більшає, цю динаміку видно на Книжковому арсеналі за останні три роки. Цей процес дуже повільний – він міг би пришвидшитись, якщо спробувати об’єднати зусилля.

При цьому не так важливо, в якому форматі ця книжка буде прочитана, у фізичному, чи електронному.

Якщо ми не йдемо до бібліотеки, то бібліотека приходить до нас – обіг електронної книги теж має збільшити кількість читачів. Це сприятиме роботі видавців, буде легше й авторам, а з іншого боку, громадяни стануть більш освіченими і кращими, приємнішими.

– Чи виживе пострадянська бібліотека, куди, здається, вже ніхто не ходить?

– Потенційно бібліотеки – це надзвичайно впливовий фактор. Хотілося б, щоб кількість їх не зменшувалась, бо тепер, на жаль, це невпинно відбувається – приміщення передають під якісь комерційні цілі.

Ситуація зараз може стати різко кращою, або різко гіршою – це складно передбачити, бо більшість бібліотек передали у відання місцевих громад. Тепер від міста і області залежатиме, хочуть вони, щоб їхні громадяни читали, чи їм байдуже.

Насамперед ми спробуємо працювати з бібліотеками – вони й самі виявляють ініціативу. За їхню роль як культурних центрів потрібно змагатися. Книгарні, які мають з цього комерційний зиск, звісно, більш активно реагують – там відбувається дуже багато подій. Однак це не є неможливо, якщо враховувати аналогічний досвід подібних центрів у Чехії, Польщі, Румунії – ближніх сусідів, які крок за кроком працюють з читачами.

Зараз у більшості мікрорайонів бібліотеки слабо помітні. Але якщо там почне відбуватися щось цікаве, то на те, які там умови, не будуть звертати першочергової уваги, це можна змінити з часом. Головне – щоб почало щось відбуватись, помітне для конкретної громади.

Це може виглядати трохи утопійним, але насправді місцеві громади часто мають більше розуму, ніж ми звикли уявляти. Вони можуть об’єднатись і утворити ОСББ, почистити разом двір від снігу, а на якомусь етапі можуть вирішити, що їм потрібна бібліотека.

ЗАБОРОНА ЯК НЕПРИПУСТИМИЙ МЕТОД

– Повертаючись до ролі держави і дидактичних завдань Інституту книги, Ваша пропозиція в одному з недавніх інтерв’ю продавати книжки "18+" за паспортом – це була провокація, чи Ви справді вважаєте виправданою наявність подібних рестриктивних методів?

– Йшлося про те, що існують шкідливі книжки. Наприклад, російські книжки про війну, які розказують про доблесні подвиги російської армії. Тут треба розуміти, що вони зробили значно більше шкоди читачам у Росії. Але для ефективного читання потрібен певний рівень критичного мислення.

Я не кажу, що книжки діють так само, як алкоголь – це, звичайно, був жарт, але якісь рекомендативні маркери не завадили б. Однак потреба у м’якому регулюванні не відміняє той незаперечний факт, що книжки забороняти не можна.

Будь-яка заборона у сфері, де йде інтуїтивний пошук і гра сенсами, обернеться тільки тим, що муза полетить геть і нічого відбуватись не буде. Наприклад, якщо взяти романи, які писали українські письменники у кінці 70-х – на початку 80-х років, навряд чи нам вдасться нарахувати хоча б п’ять, які можна й зараз читати.

Забороняти у сфері культури й мистецтва не можна нічого, але це не значить, що можна усе повністю лишити безконтрольно. Про демократію часто думають, що це повна безконтрольність. Мають бути певні правила, яких ми дотримуємося, але не авторитарне регулювання.

– Але у такому регулюванні за віком ми не враховуємо загальної ситуації інфантилізації населення у публічному полі, розраховуючи на критичне мислення повнолітніх людей?

– Інша версія відповіді на це питання: продаж за дипломом. Уявіть, людина заходить у книгарню, а там є книжки, доступні усім, далі книжки, доступні людям з дипломом про вищу освіту, і маленька поличка з книжками лише для тих, хто, наприклад, має вчений ступінь.

Знаєте, як би їм хотілося тих книжок? Вони б у різні способи намагались їх купити. Це, знову ж таки, на рівні жарту.

Значно гостріше у випадку з фільмами і передачами. Ми розуміємо, що деякі ріаліті-шоу просто фашистські. Вони демонструють людям, що є якісь зовсім тупі люди. Це гра на дуже простих, примітивних емоціях. Ніхто не бере з вулиці двадцятьох людей, які просять милостиню, і не робить з них симфонічний оркестр – оце було б шоу.

Щодо книжок я б тут не драматизував, але у випадку з телебаченням, у якого дуже широка аудиторія, такий механізм важливо продумати – це має ставати предметом широкого суспільного обговорення.

Потрібно продискутувати, а також дивитись, що працює, чи не працює в інших країнах, які проходили таку стадію.

ЛІТЕРАТУРА ЯК ПУТІВНИК СВІТАМИ

– Як сприймати феномен літератури? Це дозвілля, розвага, чи існує певний більш цілеспрямований, етичний режим, виходячи з якого літературу неможливо не читати?

– Література, як би сказав Мілан Кундера, – це можливість пережити екстаз.

Є книжки, які нас роблять кращими, полегшують життя. При цьому навіть не так важливо, наскільки гарно вони написані. З іншого боку, є книжки, які просто добре написані, особливо це стосується поезії – це краса слова або викладу. Ще є книжки, які дають можливість дізнатись щось нове.

Я переконаний, що абсолютна більшість того, що люди довкола знають про історію – це завдяки кіно, яке базується на певній літературі. Наприклад, 17 сторіччя у Франції ми уявляємо собі услід за "Трьома мушкетерами" Дюма, і свої оцінки формуємо з цього.

Художній текст може мати надзвичайно широке функціональне поле. Чим література є точно, у всіх цих випадках – це продукуванням світу поза межами нашої звичної реальності, можливістю відірватись від неї та потрапити в інше середовище. Інші мистецтва роблять це іншими засобами.

Література у своїх кращих зразках робить це достатньо ефективно. Для мандрівки в історію чи в іншу країну нам достатньо відкрити книгу.

– Чи можна сьогодні уявити сходження активного читача україномовної та російськомовної української літератури у якійсь точці?

– Ми бачимо, що українською все більше читають і говорять – це процес незаперечний, він розвивається. Нікому не треба забороняти говорити чи читати російською, але всіх треба спонукати нарешті вивчити українську – це ніяке не насильство, а проста вимога часу.

З іншого боку, більшість вже читає українською і легко почувається в обох мовах, інакше ми б не мали такого консенсусу, який засвідчили 2004 та 2014 роки. Процес розвивається так, що до цього всі прийдуть без зовнішньої спонуки. Вибір вже давно зроблено – зараз ми хіба будемо мати справу з наслідками.

Коли українська мова почала проблематизуватися від часів так званого "мовного майдану" – тільки тоді всі дізналися, що в Україні є російськомовні письменники, які не хочуть асоціювати себе з літературою Росії, хочуть вважатись письменниками з України. Буквально від того часу всі почали фіксувати, що є такі.

Є двомовні письменники, є ті, хто залишаються російськомовними на письмі, але активно інтегруються у середовище. Інше питання – наскільки ці середовища активні і яку собі письменник ставить мету.

Яким краще бути письменником в Україні, україномовним, російськомовним, чи двомовним? Багато співаків відповіли б, що краще бути англомовним співаком, бо більші перспективи.