Душа в душу: підліткова фантастика «Душниця» Володимира Арєнєва

Рецензія на книгу: Арєнєв Володимир. Душниця***
Головний герой Сашко Турухтун живе у світі, досить схожому на наш, із невеликими, але суттєвими відмінностями. Десь у «латинському» середньовіччі тут сталася теологічна реформа, що затвердила в якості офіційної доктрини нові уявлення про життя після смерті. Згідно з ними, душу померлої людини вміщують до спеціальної капсули, схожої на звичайну повітряну кульку, і зберігають якомога довше, намагаючись продовжити її «життя». Культ пам’яті та поваги до предків став частиною державної ідеології й виховується з пелюшок.

Одного дня традиція перетворюється для Сашка на особисте болісне щодення, коли помирає Турухтунів дідусь, знаменитий поет і колишній повстанець. Хлопець і так ніколи не міг знайти з дідом спільної мови, а тепер — коли на нього покладено місію доглядати за кулькою та розмовляти з нею — і поготів. Промовисте мовчання кулі пригнічує, тримає й провокує розібратися з тим, що лишилося болючими задирками в пам’яті про діда. Зрештою, вхопившись за зручний привід, Сашко починає «розслідування» дідового життя, і це поступово змінює для нього все. У найкращих традиціях фантастики автор прощається з читачем бунтівною, відкритою кінцівкою, надто доброю, аби зіпсувати її гостроту продовженням.


Попри досить невибагливу концепцію вигаданого світу, «Душниця» — вправно, якщо не блискуче, пророблений зразок соціальної фантастики, що може увійти в коло підліткового і дорослого читання не лише на одне-два покоління читачів. Тяжіючи до фантастичних антиутопій, злегка ковзнувши темою тоталітарного суспільства з промовистими алюзіями, роман Арєнєва тішить потужною психологічною колізією. Досить іронічно, що саме фантаст може повчити нині чи не більшість «знаних» українських дитячих письменників-реалістів, як зобразити багатогранність переживань юного героя та переконливо відтворити підліткові голоси, чого так бракує вітчизняній прозі для молодших читачів.

Легкий дисонанс під час читання роману викликає, можливо, дещо недостатня українська адаптація первісно російського тексту. Пригадується досить гарний досвід українських видань романів Марини та Сергія Дяченків, в яких до українських реалій допасовувалися не тільки назви телепередач чи шоколадок, але також імена та прізвища персонажів. Хотілося б побажати «Душниці» такої косметичної процедури в разі перевидання.

09.11.2014

31.10.2013