Пізнання себе

Рецензія на книгу: Арєнєв Володимир. Душниця
Батьки, як правило, добре памʼятають ту мить, коли їхня дитина врешті усвідомлює конечність усього сущого і власну смертність. Звісно, в такі моменти доводиться блискавично шукати й знаходити адекватні аргументи на користь такої картини світу, в якій все тлінне. І говорити про це з дитиною бажано не хитромудро, а якомога простішою мовою. Просто про складне. Така простота викладу властива авторському стилю Володимира Арєнєва. Простота, а водночас і небанальність ідей. Ця унікальна комбінація уможливила появу повісті «Душниця» – оповіді про підлітків, які стикаються із недитячими проблемами, повʼязаними зі смертю й посмертною памʼяттю.

Життя Сашка Турухтуна було доволі простим і наповненим пересічними подіями: школа – нудні уроки, вірний друзяка Денис Лебединський-Лебідь, пихатий Курдін, із яким Сашко періодично буцався, дім – тато-мама зі своїми вічними запитаннями «Як твої справи? Уроки вивчив?», бабусина кулька, точніше кулька з бабусиною душею. А ще дід – знаний і шанований літератор, тексти якого увійшли до ідеологічного канону, він же: бунтар, буркотун, любитель марудних повчань, незадоволений Сашковим захопленням воєнною тематикою (війна, бач, не іграшки). Що ті розмови докучливих дорослих! Хлопчик більше переймався власними проблемами, його думки полонила  дівчинка Настя з паралельного класу, кпини Лебедя, який помітив зацікавлення Сашка новенькою і ще трохи – дратував Курдін.

Усе змінилося після дідової смерті. Привʼязаний до кульки, в яку помістили душу померлого, хлопчик відчув дискомфорт – на відміну від задаваки Курдіна, у якого теж помер дідусь, і який пишався своїм особливим статусом і всебічною увагою. А от Турухтуну такий стан був не до душі. Щоб зрозуміти себе й закони навколишнього світу, Сашко взявся за навчання, інтуїтивно відчуваючи, що найкоротший шлях до пізнання – через власний досвід. Хто ж знав, що дослідницький проект оприявнить стільки пригод – теперішніх і минулих.

Художній світ книжки впізнаваний сучасним читачем: смерть близьких, перше кохання-дружба й перипетії із ним повʼязані, стосунки з батьками; й водночас емоційне дорослішання: підступність, пересилення страху, спроби порозуміння. Це абсолютно звичні реалії, ще й побутово вмотивовані: головний герой твору Сашко та його батьки дивляться телевізор, хлопчаки колекціонують солдатиків, Настя й Турухтун їздять на маршрутці й ходять до кінотеатру, мають мобілки, надсилають СМСки. Навіть світ, змодельований В. Арєнєвим, географічно подібний до знайомого нам – має материкову частину й півострів! Але.

Дві частини колись однієї країни (Турухтун-молодший – лише друге повоєнне покоління) розʼєднала війна. І в основі цього розколу не тільки історичні, а й релігійні чинники.

Теми звʼязку поколінь, памʼяті роду, життя після смерті популярні в світовій літературі. Однак спілкування з померлими, духами зазвичай письменниками вирішується в спосіб, звичніший для нашої реальності – через медіумів, одержимість тощо – і не є основним прийомом повістування. У світі «Душниці» сюжет організовано навколо такої, здавалося б, природної людської потреби втримати те, що втрачається. Так, спілкування з душею бабусі багато важило для діда, Настині батьки не готові були відпустити померлого сина, матері Сашка й Курдіна – емоційно привʼязані до своїх батьків, можна сказати, навіть залежні від них, як люди, які виросли в тіні геніїв. А для порозуміння з померлими в неназваній В. Арєнєвим країні треба бути лише родичем, а ще краще дитиною. Навіть підстави для цього надає релігія, основні постулати якої викладено у філігранно вмонтованих вставних конструкціях – лекціях із релігієзнавства, недочитаній дідом книжці, – які трохи уповільнюють розвиток сюжету, але саме настільки, щоб дати дороговказ для розуміння наступних подій. В. Арєнєв віртуозно утримує увагу читача, поступово розкриваючи значення ключових деталей: кульок, ножика, душеловів, душниць. Приміром, пацаняче бажання уїсти суперника, оприлюднивши контрабандне принесення ножика до школи, приховує кілька підтекстів – і ворожнечу дідів Курдіна й Турухтуна, і роль, яку цей ножик відіграв у їхній сварці. Однак і ці смислові шари спрямовані на употужнення головної проблеми твору – посмертя.

Власне оповідь базується на співставленні двох моделей буття – релігійної та реалістичної, або, простіше кажучи, «як хотіли» і «що вийшло» в світі, де існує можливість утримання душі в кулі.

Повість позиційовано як підліткову, але я означу її як сімейну, бо насправді питання, порушені В. Арєнєвим, – егоїзм і незашореність світовідчуття – позавікові. На це вказує і низка нагород, отриманих автором ще до виходу рукопису окремою книжкою: на конкурсі дитячої та підліткової книжки «Книгуру-2013», на сайті «Лаборатория фантастики» (2013), премії «Дебют» і «Новые горизонты». Вже після виходу книжки, В. Арєнєва відзначено як найкращого автора фантастики для підлітків, а О. Продана – найкращого художника-ілюстратора на Євроконі в 2014 році.

Ще зауважу вдалу співпрацю письменника, художника й видавництва. Другий проект В. Арєнєва, О. Продана й Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» виявився таким само успішним, як і у випадку з «Бісовою душею, або Заклятим скарбом». Ілюстрації гармонійно доповнюють текст, зовсім не перешкоджаючи читацькому додумуванню. Новаторським (от не пригадую такого в історії українського книговидання) є й композиційне вирішення, назване «Голоси читачів», рецепція не критиків/літературознавців, а безпосередньо тих, для кого й творив письменник. Усе це і є книжкою, яку хочеться не тільки мати на полиці, а й читати.

Джерело: ЛітАкцент
17.12.2014

11.11.2014