Братство скриньки, або Повернення характерника

Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», що спеціалізується, насамперед, на науковій літературі, зробив українським читачам несподіваний приємний подарунок – видав у чудовому оформленні (можна навіть сказати – оздобленні) повість-фантазію Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб».

Це вже четверте видання повісті з 2003 року (третє українською мовою), що в наші часи велика рідкість і свідчить про те що «Заклятий скарб» варто прочитати. Особливо, якщо врахувати, що повість не просто перевидається, а допрацьовується автором, тобто перед нами не третє стереотипне видання, а третя версія твору – доповнена і перероблена. У передмові до нової версії автор пише: «я сподіваюся, що ця редакція – а вона дуже суттєво відрізняється від попередніх – принаймні наблизилася до умозірного ідеального образу того, що я хотів написати у травні 2001-го». Як людина, яка читала дві попередніх версії, маю сказати, що ці сподівання виправдались. Певна річ, деякі недоліки залишились, але ж досконалість не має меж, і в якийсь момент треба просто зупиняти процес поліпшування (та й критикам легше шукати хиби).

Слід відзначити, що повість Володимира Арєнєва належить до тих рідкісних, якщо не унікальних, в наш час творів, які створені з використанням української міфології та демонології. Склалася парадоксальна ситуація: українські читачі з великим задоволенням читають слов’янську фентезі, створену авторами Росії та Польщі; лунають заклики до українських авторів фентезі наслідувати приклад класиків, які з великим успіхом використовували розкішний вітчизняний фольклорний матеріал (в 2011 році задля стимуляції цього процесу навіть проводився конкурс «Днів фантастики у Києві»), але письменники-початківці воліють використовувати міфологію західноєвропейську, особливо в толкінівському варіанті. Чому так відбувається? Скоріш за все справа в тому, що західноєвропейські міфічні істоти докладно описані, систематизовані, розкладені по поличках і готові до негайного вжитку, а у випадку міфології української ми маємо здебільшого напівфабрикати наукових та науково-популярних видань, які потребують додаткової обробки для споживання пересічним читачем. А “зайвих” зусиль ніхто не любить.

Однак Володимир Арєнєв не побоявся труднощів, і не лише проштудіював відповідну літературу, але й творчо переосмислив отримані знання, створивши на основі народних уявлень свій власний фентезійний світ, багато в чому схожий, але не тотожний тому, який ми знаємо в основному з класичної літератури, народних казок та публікацій у засобах масової інформації пари останніх десятиліть. Світ органічний і логічний, такий, що людині, яка не цікавилась спеціально співвідношенням Яві, Нави і Вирію та різновидами нежиті й нелюді, він має здаватись цілком автентичним. Вовкулаки, упирі, берегині, баба Яга – чи не правда – знайомі з дитинства персонажі? В процесі читання, однак, виявляється, що насправді не такі вже й знайомі, але не буду псувати читачам можливості самим відчути когнітивний дисонанс.

Певна річ, при таких персонажах головний герой не може бути пересічною людиною. І не є. Андрій Ярчук – козак-характерник, такий собі козацький чаклун, який вміє лікувати і навіть повертати з того світу, перекидатись на різних тварин, відводити очі та багато чого іншого.

Починається повість з того, що Андрій прощається з козацьким життям, та іде в Межигірський монастир – доживати в спокої мирної обителі. Але тихе життя триває недовго. Вночі до Андрія приходить загадковий незнайомець, якому Ярчук свого часу заборгував, і дає йому завдання, для виконання якого слід пройти довгий шлях, частина якого пролягає через потойбіччя. Несучи при цьому за плечима коштовну скриньку, яку не можна відкривати.

Андрій повертається у мир і вирушає в подорож, сподіваючись лише на свої вміння, шаблю та козацького коня, але по дорозі поступово обростає несподіваними супутниками, бажаними й небажаними, людьми і нелюдями, навіть нежиттю та умовно живими чарівними артефактами. Схоже на дитячу казку, але...

Досить поширена думка, що якщо одним з персонажів твору є дитина (а в «Заклятому скарбі» такий герой є), цей твір – дитячий. Причому призначений для дітей саме того віку, який має зазначений персонаж. Певна річ, діти середнього і навіть молодшого шкільного віку можуть читати повість, і вона їм, скоріш за все, сподобається, але це, все ж таки, не казка, а фєнтезійна повість і за зовнішнім пригодницьким сюжетом приховано багато речей, які діти (та хіба ж лише діти?) просто не помітять через брак знань та життєвого досвіду.

Зауважу, що автор потурбувався не лише про любителів пригод, фольклору та прихованих відсилань. В новій редакції з’явилося кілька «великодніх яєць», або, як називають їх любителі комп’ютерних ігор, «пасхалок» – більш-менш прозорих натяків на якісь персоналії, чи обставини нашого часу (ніякої актуальної політики – виключно культурне життя), пошук та розшифрування яких має принести уважному читачеві додаткове задоволення. Не буду псувати цього задоволення, полишаючи пошук самим читачам (хоча одну з таких «пасхалок» наполовину викрито у післямові, але ж ми не читаємо післямов до самого твору, чи не так?).

Як я вже писав, книжка чудово оформлена. Більше трьох десятків кольорових ілюстрацій художника Олександра Продана органічно вписуються в текст і доповнюють його. Думаю, художника цілком можна вважати повноправним співавтором якщо не тексту, то книги як такої. Саме тому, книжку варто не просто прочитати, а саме купити, бо її приємно взяти до рук і неквапом гортати сторінки, а якщо, раптом не сподобається текст, просто роздивлятись ілюстрації. Врешті решт її не соромно подарувати другові і навіть шефові. Коротше кажучи, приємного вам читання та споглядання.

[ПРИДБАТИ КНИГУ]