«Геноциди Сталіна». Як з українців робили радянських людей

Лобістські зусилля СРСР у 1948 році, під час обговорення і прийняття ООН «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», були успішними. Планомірне знищення соціальних та політичних груп не потрапило в остаточне формулювання дефініції.

Що читаємо? Бестселер американського історика Нормана М. Наймарка «Геноциди Сталіна» (2011). Переклад Василя Старка, наукова редакція професора Юрія Шаповала. У передмові до українського видання автор зазначив, що неможливо зрозуміти репресії 1930—х років «без вивчення центральної ролі України та українців у цьому процесі».

Що цікавого? На відміну від частини колег, професор вважає, що без визнання заподіяних націям кривд і злочинів, надто ж геноциду, примирення й прощення неможливі.

І, логічно, першим кроком до цього має стати добра воля Москви на інтенсивні дослідження і обговорення причин і механізму голоду 1932—1933 років. Тільки так буде створено «контекст для прощення».

Наймарк нагадує, що для основоположника терміну «геноцид» польського юриста єврейського походження (додамо — уродженця Львова) Рафаеля Лемкіна голод початку 30—х був однозначним прикладом радянського геноциду.

Втім, лобістські зусилля СРСР у 1948 році, під час обговорення і прийняття Об'єднаними Націями «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», були успішними. Планомірне знищення соціальних та політичних груп не потрапило в остаточне формулювання дефініції.

Можна подумати, що є якась різниця між знищенням всіх селян на певній території і всіх представників етносу — на іншій — «жертвам та їхнім нащадкам... нелегко зрозуміти... які відмінності існують між однією формою масового вбивства й іншою».

Автор «Чорної книги комунізму» Стефан Куртуа визначив — «геноцид "класу" може цілком бути тотожний геноциду "раси"».

Дивує впертість, з якою частина істориків і юристів продовжують наполягати лише на «канонічній» дефініції, ніби забуваючи що її складали не тільки безсторонні американці чи європейці, але й представники Сталіна, влада якого вбивала «не епізодично, а систематично».

Між іншим, Радянський Союз пропонував ввести до конвенції категорію «національно-культурного геноциду» — це будь-які навмисні дії з метою знищення мови, релігії чи культури національної, расової чи релігійної групи. Звісно, робилося це з огляду на звірства нацистів, але не, приміром, знищення Української греко-католицької церкви, яке цілком підпадає під таке визначення.

Тепер, коли відкрито всі архіви в Україні та, частково, в Росії можна стверджувати — «Сталін зумисне дозволив голоду винищити непомірно велику кількість українських селян і використав його як зброю помсти за злочини, що їх нібито скоїли ці невинні люди, а отже вчинив геноцид».

Вчений не належить до табору тих, хто вражає геноцидом тільки гітлерівську політику щодо євреїв (близько 6 млн жертв), бо, на його думку, геноцидними кампаніями були й акції винищення циган (ромів та синті), гомосексуалістів, радянських військовополонених, поляків тощо.

На думку автора, «занесення спланованого масового знищення соціальних і політичних груп до визначення геноциду не зменшить його історичної корисності», не здешевить саме поняття, про що пише частина дослідників, особливо ті, хто вивчає і документує Голокост.

Жах єврейської трагедії, Шоа, не повинен затьмарювати нашу здатність бачити і жахи сталінських геноцидів. Те, що пройшло багато років і злочинців вже немає, — не аргумент. Бо Міжнародний трибунал у справах колишньої Югославії, скажімо, виніс рішення — події можна назвати геноцидом, навіть якщо немає змоги засудити тих, хто його скоїв.

У своєму формулюванні «варваризму» (терміну «геноцид» тоді ще не винайшов) 1933 року Лемкін писав не тільки про злочин відносно расової та релігійної, але й соціальної групи. Та й на початку 1950—х, як вказує Наймарк, юрист «недвозначно зараховував радянські злочини до своєї концепції геноциду».

Загальносоюзні жертви під час великого голоду початку 30—х оцінюються в 6—8 млн. людей, з яких 3—5 млн. становили українці УРСР та Кубані.

38% казахів померли від голоду в ті самі роки. «При тому ні казахам, ні українцям не надали такої відносно швидкої й ефективної допомоги, яка надійшла до деяких охоплених голодом російських та білоруських районів».

Наймарк розглядає події в СРСР не як один акт геноциду, а як низку пов'язаних операцій проти «класових ворогів» та «ворогів народу», включно з «пекельними умовами» депортацій та примусових робіт.

Куркульську породу вибивали на сто відсотків. Між 1929—1932 рр. було виселено з рідних місць десять мільйонів селян, 2 млн — у віддалені райони СРСР. Протягом 1932—1933 років 250 тис. українських селян загинули там.

Хвороби, жахливі умови в тайзі, на болотах, виснажлива праця, відсутність медичної допомоги та їжі — все це вирішувало поставлене завдання — «фізично знищити куркулів як групу людей, а не лише метафорично як клас, і результат, таким чином, можна вважати геноцидом».

19 лютого 1933 року Сталін проголосив селян «неробами», які не заслуговували на хліб. Пропаганда подавала їх як нелюдів, співець соцреалізму Максим Горький ганив куркулів як «напівзвірів», преса нагороджувала їх епітетами «сміття», «таргани» тощо. Це зближує радянську політику з нацистською — ті теж спочатку знелюднювали євреїв, щоб потім їх вбивати.

І якщо знищення 8 тисяч боснійських мусульман у Сребрениці було визнано геноцидом зокрема тому, що це показувало наміри знищити всю національну групу «як таку», то аналогічно можна говорити і про українське селянство.

Конкретні ознаки злочину — скажімо, позбавлення будь-яких продуктів харчування, можна кваліфікувати як намір винищити всіх селян даної національної групи «як таких».

«Суперечка про те, проти кого — селян чи українців — було скеровано український голодомор, у цьому сенсі не вловлює той факт, що ці категорії дуже легко змішувалися».

На традиційне заперечення — мовляв, Сталін не планував всіх українців вбити чи переселити кудись подалі, Наймарк каже — «він хотів знищити їх як націю (у його сприйнятті — ворожу) й перетворити їх на радянський народ — вірний, благонадійний та денаціоналізований у всьому, крім поверхневих ознак».

Взагалі, кінцевою метою сталінських геноцидів була уніфікація. Зокрема, й шляхом зменшення в населенні долі етнічних меншин, які мали вступитись радянському народові.

Першими під ніж пішли поляки (144 тис. заарештованих, 111 тис. — розстріляних; після «визвольного походу» виселили ще близько 300 тис. осіб), німці (відповідно, 65—68 тис. і 43 тис., на додачу в лютому 1940 року Сталін передав Гітлеру 570 німецьких комуністів, значна частина з яких загинули в концтаборах), корейці (175 тис. депортованих), іранці. Все це виправдовувалося підступами реакції і передчуттям війни.

1944—й — нова хвиля національних геноцидів. Тільки чеченців і інгушів виселили понад 496 тис., близько 10 тис. не перенесли дороги в Казахстан і Середню Азію. За звітами НКВД, у перші чотири роки померло 20—25 % вайнахів, найбільше — дітей.

Вчений Пол Голландер наводить ознаки, чим відрізняються нацизм і комунізм — останній не намагався повністю викорінити в продуманий спосіб якусь конкретну етнічну групу чи клас людей; Сталін на відміну від Гітлера «не намагався вбивати дітей»; якщо для євреїв смерть була неминучою (Наймарк робить ремарку — після 1941—го, бо до того багатьом євреям Німеччини та Австрії вдавалося емігрувати), то для радянських громадян — ні, бо категорії «ворогів народу» постійно змінювалися.

Одна з найогидніших ознак сталінського режиму — це вбивство за квотами і боротьба комуністичних перших секретарів і комісарів держбезпеки за перевиконання сталінських розстрільних планів.

У 1937—1938 рр. за «першою категорією» пішли 681692 громадянина СРСР. За іншими підрахунками, за ці два роки було вбито близько 800 тис. невинних жертв — «тобто 50 тис. за місяць, чи 1700 за день протягом 500 днів».

Загалом же, за сталінський час було страчено понад 1 мільйон політичних в'язнів, півтора мільйона депортованих передчасно загинули від голоду і умов утримання, і це не рахуючи жертв Голодомору.

Фраза: «Ключова роль Сталіна в геноцидній політиці 1930—х років та його антагоністичне — ожна сказати, українофобське — ставлення до політики, історії й культури Української Радянської Соціалістичної Республіки та її народу, а надто українських селян, — це невіддільна історія геноциду в Радянському Союзі».

Вахтанг Кіпіані