Мені потрібно більше «Сезону кіноварі»!

Нова фентезійна антиутопія Володимира Арєнєва — це перша частина диології «Сезон Кіноварі». Як завжди, чудово ілюстрована Олександром Проданом. До речі, навіть буктрейлер є.

Про що книга: є такий собі альтернативний світ, в якому колись жили чудовиська-дракони, та на час історії від них залишилися самі кістки. Вони небезпечні, непередбачувані, «радіоактивні». Марта, випускниця школи, підробляє їх викопуванням, аби заробити собі на навчання в університеті у великому місті. Кістки можна перетерти на порох і вигідно продати. Родина у дівчини не надто щаслива: мати померла, тато одружився з іншою жінкою та поїхав на заробітки, тож тепер Марта живе з ненависною мачухою, яка, до того ж, «ходить наліво». І в такому-от становищі героїня потрапляє в якусь темну, але масштабну історію, хоч цього поки не усвідомлює.

//Далі будуть спойлери

• Початок роману мені пішов важкувато, та потім вчиталася, і вже не можна було мене відірвати від книги. Усе хотіла дізнатися, що не так з паном Вегнером, що задумав цей ніби хороший хлопець, в якого закохалася Марта. Це буде розрив шаблону, якщо він справді хороший. 
• Головна героїня чудова. Я аж вдарилася в ностальгію, коли моїми ідеалами були Пеппі і Таня Гроттер — авантюрні дівчатка. Але Марта до того ж серйозна, має чіткі плани на майбутнє. Усіх порве, усім покаже!
• Дуже сподобалося, як обігралася антивоєнна тема з батьком дівчини. Особливо промовисті знаки про зомбі та яблучка, правда, до чого тут лимончики, я поки не вшарила. :) 
• Також мене хвилює німецькість імен. Щось буде, щось цікаве, масштабне, алюзійне. Але пан Володимир, на щастя, обіцяв не спойлерити. 
• Зацікавили способи застосування драконячого пороху. От на наркотики я б ніколи не подумала!
• Атмосфера твору похмура, обіцяє якусь неприємну несподіванку.
• Кінцівка шокувала та залишила ще більше питань, ніж було. Тепер мені хочеться, щоб серія розтягнулася, як мінімум, на квадралогію. Світ полюбився, хочу ще!

«Їй раптом захотілося, щоб мама лежала все-таки не в Чурянах, на тамтешньому напівпокинутому цвинтарі, а тут! Щоби можна було будь-якої миті взяти й прийти до неї. Просто посидіти поряд, а то й поговорити. Хоча, звичайно, Марта давно зрозуміла, що мами там немає, там тільки тіло, а душа... душа десь далеко. Просто іноді людині потрібне місце, куди можна прийти і поговорити. І знати, що тебе зрозуміють. Що мовчки вислухають».

— Немає ніякого абсолютного зла, — відрубав пан Клеменс. — І добра теж немає. Це нісенітниця, вигадка. Зло завжди дуже конкретне. І завжди дуже індивідуальне. Зло — це те, що завдає одна людина іншій: свідомо, абсолютно точно розуміючи, якими будуть наслідки. Жадаючи цих наслідків. Насолоджуючись ними.

«Ні на якого дизайнера ти, звичайно, не вчитимешся, сказала перше, що спало на думку. Та і не суттєво, ким власне ти думаєш стати. Запам’ятай найголовніше: ніколи не зв’язуйся із владою. Із, хе-хе, державою. Із нею хлібно і тепло, і черево не болить, але зрештою у тебе залишиться два виходи, дівчинко. Мовчки жерти отруту або торгувати нею. Хоча, якщо замислитися, різниці між ними жодної».

Автор: Rosava