Рецензія на монографію «Сучасна українська лінгводидактика: норми в термінології і мовна практика фахівців»

Науковці практично всіх галузей активно обговорюють процеси, що забезпечують рух наукової термінології. Найбільш важливими називають термінологічне запозичення (використання терміна без адаптації його), термінологічну інституціоналізацію (адаптацію, обґрунтування введення термінів в термінологічну систему, визначення їхніх статусів), термінологічну модернізацію (оновлення термінологічної системи під впливом прогресивних факторів), термінологічну консолідацію (формування деяких груп термінів у термінологічному просторі системи), термінологічну ретроризацію (застарівання змісту термінів, дедалі більша невідповідність запитам практики та пізнання), термінологічну експансію (значний вплив певної термінологічної системи на інші термінологічні системи), термінологічну анігіляцію (руйнування, ліквідація термінів), термінологічну конкуренцію (конкуренцію термінів у процесі використання їх), термінологічне використання (практичне або наукове використання термінів), термінологічну ревізію (переоцінювання важливості термінів), термінологічну систематизацію (перетворення певної сукупності термінів у систему) тощо. Водночас у полі зору вітчизняних лінгводидактиків перебуває проблема термінологічної систематизації й термінологічної конкуренції.

Актуальність монографічної праці Сергія Омельчука «Сучасна українська лінгводидактика: норми в термінології і мовна практика фахівців» є беззаперечною, оскільки привертає увагу до проблеми нормування і функціювання термінологічної системи сучасної української лінгводидактики, а також проблеми термінологічного використання. 

Цінним уважаємо те, що в рецензованому виданні виокремлено найпрогресивніші тенденції в сучасній методиці навчання української мови, зокрема: формування національно-мовної особистості, якій властиві національний спосіб мислення, національна свідомість і самосвідомість, національний характер, український менталітет, національно-культурна мотивація; нове трактування традиційно усталених у методиці підходів, ураховуючи зміни у стратегії й тактиці мовної освіти; пошук і реалізація нових підходів до навчання мови в школах усіх типів та у вишівській лінгводидактиці; вивчення мовних одиниць різних рівнів на текстовій основі; розроблення й упровадження ефективних форм, методів, прийомів, засобів, технологій навчання української мови, що відповідають сучасній науковій парадигмі лінгводидактики початку ХХІ ст.

Цінність монографії посилює прагнення автора долучитися до розв'язання не менш важливого питання – відповідності лінгводидактичних термінів літературним нормам української мови й кодифікації сучасної термінології (установлення необхідної внормованої термінології, що відповідає структурі сучасної української літературної мови й нормам чинного правопису).

Список літератури налічує майже триста позицій, з-поміж яких є й зарубіжні, сучасні електронні наукові ресурси, подані відповідно до чинних стандартів з бібліотечної та видавничої справи. 

На наше переконання, рукопис сприятиме уникненню термінологічного хаосу, слугуватиме орієнтиром молодим науковцям у набутті досвіду й платформою для наукових дискусій з актуальних проблем сучасної української лінгводидактики. 

У науковому доробку вітчизнянх учених-методистів є багато цінних, однак розосереджених розвідок, присвячених різним аспектам проблеми термінології, та цінність їх утрачається саме з огляду на розосередженість. Спроба акумулювати в одному виданні актуальні наукові ідеї, рекомендації заслуговує похвали.

Концентрування уваги на різних аспектах проблем лінгводидактичної термінології (системна організація, семантичні відношення між її одиницями, рекомендації з культури фахового мовлення, розгляд питань українського терміновживання, словотворення, написання й граматичної кваліфікації загальнонаукової й вузькоспеціальної термінології в царині педагогіки й лінгводидактики та ін.) вивищує рецензовану книжку й розширює коло її адресатів.

Безсумнівно, рукопис має важливе значення й для обґрунтування законів семантичного розвитку методичної терміносистеми, подальшого впорядкування і стандартизації цього шару української галузевої лексики.

Пропонована праця зосереджує також увагу на проблемі дбайливого ставлення до наукового інструментарію, від якого значною мірою залежить статус лінгводидактики у вітчизняному й світовому науковому просторі.

Попри цінність і актуальність рецензованої наукової праці, висловлюю певні дискусійні міркування щодо її структури. У поле заявленої теми, межі якої окреслено в самій назві (норми в термінології і мовна практика фахівців), не зовсім логічно вписуються пп. 1.2 і 1.3 першого розділу. Безсумнівно, цінне узагальнення досвіду відомих учених дещо дисонує із задумом автора.

Загальний висновок: рецензований рукопис монографії Сергія Омельчука «Сучасна українська лінгводидактика: норми в термінології і мовна практика фахівців» має ґрунтовне змістове наповнення й може бути рекомендований до друку.

Доктор педагогічних наук, професор,

завідувач відділу навчання 

української мови та літератури 

Інституту педагогіки НАПН України                                           Н. Б. Голуб

_