Рецензія на книгу М.Маффесолі "Час племен. Занепад індивідуалізму у постмодерному суспільстві"

Розсіювання певного філософського концепту стикається з етнічними, соціяльними, географічними, ґендерними та сексуальними бар’єрами, тим паче коли мова заходить про такі об’ємні концепти, як модерн і постмодерн. Зношеність, розхитування їхніх структур стає передумовою для інтерпретацій, метафор і метафоризацій, для перспектив переосмислення і реконструкцій. Це помітно, зокрема, в працях Жиля Ліповецкі, Тимотеуса Вермюлена, Робіна ван ден Акера, які стосуються гіпермодерну та метамодерну, а також є наскрізною проблематикою текстів французького соціолога Мішеля Мафесолі.

Праця «Час племен» уперше вийшла в паризькому видавництві «Meridiens-Klincksieck» 1988 року. Її перекладено італійською, іспанською, португальською, англійською і японською мовами. Професор Мафесолі є автором низки інших наукових праць, які порушують широкий спектр соціологічних питань (із найновіших: «Екософія: екологія для нашого часу», 2017, «Буття постмодерну», 2018). Серед теоретиків, які вплинули на його наукові погляди, автор називає соціолога й антрополога Жильбера Дюрана (значущість «уявного», l’imaginaire, для розуміння суспільного життя) та філософа і соціолога Жульєна Фройнда (роль насилля в суспільстві та спільноті). Мафесолі не називає себе «постмодерністом», він аналізує постмодерн і трансформації суспільних цінностей, до яких той спонукає. І зауважує, що уникає крайнощів: ускладненого письма (хоча його тексти й не для широкого кола читачів) і поверхових та поспішних висновків.

Одне із завдань дослідження «Час племен» сформульовано як розробку соціологічної теорії повсякденности. І це суттєво, адже науковцям цього напрямку часто закидають відсутність чітких методологічних підвалин (пригадаймо дослідження Ганса Ульриха Ґумбрехта «В 1926: на вістрі часу»). Теоретичним підґрунтям «Часу племен» є праці Еміля Дюркгайма, Ґеорґа Зимеля, Клода Леві-Строса, Альфреда Шюца, Вальтера Беньяміна, Макса Вебера, Фернана Дюмона, Карла Мангайма, Карла Ґустава Юнґа та відповідні підходи — феноменологія, структурна антропологія, аналітична психологія тощо. Сам автор є близьким до традицій «розуміючої соціології».

Праця «Час племен» розгортається довкола понять «плем’я» чи «неоплем’я», «метафори “племені”», яка характеризує зміни соціяльних зв’язків у добу постмодернізму. Племена виконують функції солідарности, обміну, взаємодопомоги тощо. Це «спільність смаків» і території. Книжка висвітлює явища, що супроводжують трайбалізм у культурі, соціюмі, політиці, економіці. Важливо осягнути не просто конкретний феномен та його імплікації, а саму епоху — стан повернення («повторення» як властива мітові категорія) від «принципу логосу» (модерн) до «принципу еросу» (постмодерн), що метафорично передано фігурами Аполона і Діоніса. Діонісійський гедонізм («Діоніса можна розглядати як парадигму інакшості — одночасного сигналу про кінець і проголошення початку»), інтимна атмосфера суспільного життя, «щоденна проксеміка», міт «вічної дитини», кочівництво унаочнюють трайбалізм, постмодернізм, повсякденне життя. Постмодернізм є «агоністичним поверненням архаїзму», він пов’язує архаїзм і віталізм (природа, екорухи, прикрашання тіла, «почуття предметности світу» тощо).

На думку Мафесолі, епоха залежности суспільного життя від сильної особистости, громадянства, представницької демократії, властивих модерну, — закінчилась (або перервалася). Постмодерн схиляється до емоційности, природи, племені. Наголосимо, що автор не подає власні думки, як щось догматичне й абсолютне (це не означає, що він не обстоює пропонованих тез).

«Час племен» складається зі вступу, шести розділів та додатка під назвою «Думка громадської площі». У першому розділі «Емоційна спільнота: наукові арґументи» автор аналізує соціяльні конфігурації, які перебувають за межами індивідуалізму (безликий натовп, триби, які розсіюються в колективному суб’єкті); розмежовує поняття індивід і особистість (персона); приділяє увагу колективній пам’яті, колективній чуттєвості, естетичній атмосфері, проксеміці (одне з ключових понять, стисло — воно означає «матеріяльну духовність»), солідарності спільних почуттів, габітусу, беньямінівському поняттю аури.

Розділ «Прихована сила» зосереджено довкола тез про віталізм, містику, тактильність. Автор розглядає «примітивні громади» і соціяльну сакральність. Він звертається до поняття «іманентної трансцендентности». «Соціяльне та соціяльність» — третій розділ, де крізь призму виходу за межі політики і проблему природної «сімейности» проаналізовано теми ідентичности, поняття народу; соціяльне уявляється як зв’язок із часом, а соціяльність — як зв’язок із місцем (цей поділ є істотним для авторової теорії).

Розділ «Трайбалізм» висвітлює проблему влади, перехід від полісу до тіязу, логіку єднання (тактильні зв’язки, пунктирні союзи, співіснування «нас»/«ми»), ідею співіснування «без вектора», прагнення угруповань до символічної сили. Проведено паралель між трибами і децентралізованими релігійними утвореннями; висвітлено селективну соціяльність і подано тези про зменшення ролі ідентичности порівняно з «неясністю» і «неоднозначністю» (чуттєва туманність).

У «Полікультуралізмі» (п’ятий розділ) ідеться про ставлення до іншого і чужаків у межах постмодернізму, множинність неотрайбалізму (ґрунтується на інтеґрації, афективному запереченні), соціяльність політеїзму (розгортання думки Макса Вебера: «політеїзм цінностей призводить до причинного політеїзму»), органічну збалансованість, спільність долі, проблему простору/території (фізичної, символічної) в контексті племен («група заявляє про себе, окреслює свою територію і тим самим підтверджує своє існування»). Автор торкається теми сусідства, уяви в суспільному житті, відчуття «племінної належности». До кола питань потрапляють реальні і віртуальні племена й взаємозв’язки племені та маси.

Згідно з Мафесолі, «в суспільному житті не існує нічого одномірного. Одномірний вимір існує лише в підручниках. У багатьох аспектах суспільне життя потворне, вибухове і завжди ухиляється від нашого аналізу». Так само й наука не замикається на одному погляді, не анґажується ідеологією, а верифікується й фальсифікується, ковзає розмаїтими концептами, залучає матеріял із різних епох й не поляризує раціонального та емоційного. У книжці ми не знайдемо готових відповідей; натомість вона запрошує до діялогу та нових досліджень.

Джерело: https://krytyka.com/ua/reviews/chas-plemen-zanepad-indyvidualizmu-u-postmodernomu-suspilstvi