Що ховається в заклятій скриньці?

Якби не така практика, як перевидання, я би скоріш за все не добралася до книжки Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб». Уперше її надрукував, як виявилося, улюблений журнал для підлітків «Однокласник» ще далекого 2001 року, коли я була якраз у тому віці, щоб читати цю книжку. Але мої батьки, на жаль, не передплачували журналів, не мали за що. Тож я все надолужую :) А вдруге книжка побачила світ як «Бісова душа» 2003 року у видавництві «Зелений пес», але глянувши на обкладинку, я б і не здогадалася, що під нею може ховатися справді скарб. На мою скромну думку, звісно, бо я таке люблю.

Отож, спочатку буду хвалити. Сваритиму не сильно, але трошки є за що, тому це залишимо насамкінець. Я з тих читачів, які люблять і цінують сюжетні книжки. І з тих, які дуже цінують фентезі на українському фольклорному матеріалі (передаю принагідно привіт шанувальникам книги «Лісом. Небом. Водою» Сергія Оксеника, які так само, як і я, чекають на третю книжку). І з тих, які тиснуть лапу авторові за мудрі й важливі речі, про які сказано непрямо. Я бачу, коли мене як читача поважають і не розжовують очевидні речі, дають можливість зробити свої висновки, а не нав’язують авторські. Ось за це все я й хочу потиснути перо авторові, Володимиру Арєнєву. Книжку я проковтнула, наприкінці кожного розділу відмічаючи, як хитро й по-авторськи мудро Арєнєв тримає мене в пастці й змушує відкривати наступний розділ. Отак, – відмітила собі я, – треба писати книжки, будь-які, не лише для підлітків. Як і в кожному фентезі, сюжетна канва тут казкова. Перед героєм (у нашому випадку це козак-характерник Андрій Ярчук, який зібрався вже «на пенсію» в монастир) постає таємничий невідомий у плащі, що всім нагадує зламані крила, й просить виконати давню обіцянку — віднести коштовну скриньку якомога далі, заклясти й закопати. Здавалося б, просте завдання для такого хлопака, як наш козак, та де там! На скарб полюють темні сили, і якби не традиційні казкові друзі-помічники — вовкулак Степан Корж, хлопчик Миколка й чоботи-самоходи — нічого б у нашого героя не вийшло. Інтрига, як і в казці, тримає до кінця. У мене, приміром, і досі є запитання, але це ж якраз добре, бо добра книжка має ставити запитання, а не тільки давати відповіді.

Ви спитаєте про фольклор. Охоче розкажу. Андрій мандрує туди-сюди між світами, в які вірили давні слов’яни. Яв, Нав і Вирій. Світ живих, свого роду «чистилище» і світ мертвих і невпокоєних душ. (Тут усе складно, тож розбирайтеся самі. А в мене тим часом виникло бажання перечитати щось по давньослов’янському фольклору, щоб до кінця розібратися, що й до чого. Бо цікаво ж!) Там, ясна річ, трапляється купа чудернацьких фольклорних істот, серед яких — двоєдушці, берегині, Яга, упирі та інші. І це все дуже природно вплетено в повість, так, що не підкопаєшся. А крім того, є й звичайні люди, звичайно. Події буцімто відбуваються в ранні козацькі часи, в розквіт владарювання татарів. Кажуть, в історичному плані також усе дуже правдиво, і це чудово :) У психологічному, до речі, також. І це мене найбільше підкупило. Тут немає чорно-білих персонажів. Головний герой не ідеальний, у якийсь момент автор його випробовує, змусивши вибирати між життями коня й малого хлопця. Андрій вагається, що свідчить про його людське, надто людське, походження. Такому довіряєш. Так само й фольклорні персонажі. У книжці з’являється берегиня (русалка, мавка, за традиційними віруваннями доволі небезпечний персонаж), у якій Миколка впізнає свою померлу матір. Вважається, що берегині після смерті втрачають своє людське начало (інакше кажучи, на тому світі берегиня Миколці вже не матір), при зустрічі з людьми берегиня мала б їх залоскотати й умертвити. Але вона чинить інакше, рятує хлопців, справді оберігає. І — що головне — не терзає душу хлопчика даремною надією, зумисне бреше, що вона не його матір. У мене в цьому моменті щось усередині стрепенулося, чесно.

А тепер буду трошечки сварити за кількома статтями. Перша: коректорська. Жаль, коли пропускають літери й навіть подеколи цілі слова, коли неправильні переноси. Жаль, коли замість «волоХатого» є «волоСатий», жаль іще кількох моментів, які трапляються через неуважність. Якби їх було хоч трошки менше, можна було б і не завважувати. Але їх багацько. Друга: редакторська. Хоч тут і вказано, що «твір подано в авторській редакції», мені все одно було прикро бачити на с. 94 примітку до слова «литвини». Хіба ж це «литовці»? Це ж білоруси, нє? Принаймні скрізь у всій літературі, яку мені траплялося бачити, це слово подають як застарілу назву білорусів. Не литовців. Упевнена, автор про це чудово знає. Або ж тут якийсь прихований сенс, мені невідомий. Або ж тут слід було уважніше придивитися редактору, імені якого у книжці не зазначено. Але це все не зіпсувало мені насолоди від тексту, який би я щиро радила читати хлопцям після «Джур козака Швайки» Володимира Рутківського й «Лісом. Небом. Водою» Сергія Оксеника.

Володимир Арєнєв. Бісова душа, або Заклятий скарб: повість-фантазія. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013.