Пам’ятати

Рецензія на книгу: Арєнєв Володимир. Душниця
Світ, в якому живе Сашко Турухтун із повісті «Душниця» Володимира Арєнєва, насправді подібний до нашого: є тут школи, кіно, хулігани, симпатичні новенькі, перші поцілунки, набридлива батьківська турбота й десятки за контрольну з літератури. Різниться він лише тим, як там ставляться до померлих. Начебто незначна річ (мертвим же все одно, так?) робить цей світ для нас погрозливим і чужим. І навіть не тому, що їхнє небо щільно покреслене дротами-душоловами, які не дають відлетіти кулькам-душам.

Коли людина у світі Сашка помирає (як помер його дідусь-поет чи брат подружки Насті), її душу переносять у спеціальний міх. Там вона перебуває, допоки кулька не здується. Душі можуть говорити до живих, але здатні їх чути лише діти. Рік поспіль підлітки розмовляють із кульками, день у день живуть із ними, а потім передають їх в особливе сховище — Душницю, додавши опис життя померлого, щоб відтак відвідувати предків раз на рік у День усіх святих та під час офіційних екскурсій до кривої башти. Тих, хто цієї процедури не дотримується, спільнота зневажає як «найубогіших дикунів».


«Він надто добре пам’ятав, як тоді, у кімнаті, побачивши, що дідова куля зникла, 
на мить відчув полегшення. Ганебне. Недостойне. Але полегшення»



Цей звичай виник у Місті давно — сімсот років тому, відразу як почалася війна за Півострів і «дикунів» від «переможців» відгородили Стіною. Коли сім віків триває таке нещастя як війна, людина потребує бути заспокоєною. Її необхідно впевнити, що принаймні після смерті вона не страждатиме. Душевники втішили тих, хто пережив війну: якщо душі не відлітатимуть, вони не потраплятимуть у пекло.

Наразі постає одне з головних питань «Душниці»: чи можлива спокута без покарання?

Сашко грає в солдатиків. Його дід, який бачив війну на власні очі, гнівиться: як можна грати у смерть?.. У війні старому випала роль не з тих, що варті пошани. Ми історії дідуся повністю не почуємо — лише окремі фрагменти, якими вирішить поділитися з читачем Сашко, поки пише життєпис померлого для Душниці. Дід був повстанцем на Півострові; потім перейшов на інший бік, через що загинули його товариші; почав співпрацювати з Містом, яке використовувало його вірші для пропаганди своїх ідей. Неоднозначна історія — чи то подвигу, чи то зради. Але чомусь кулька з дідовою душею досі пронизливо співає повстанських пісень.

Сашко, здається, отримує відповідь: спокута мусить початися із сумнівів.

Ми будемо вчитися цього разом із героями Арєнєва, щоб зрештою збагнути, наскільки історія, що сталася, відповідає історії, яку нас змушують запам’ятати. Всі способи, структури, матриці пам’яті мають один вихідний пункт: пам’ять живих про померлих. «Пам’ятати» означає знати про тих, кого вже немає поруч. Саме тому книжка Арєнєва — не про смерть, а про її протилежність — пам’ять.

Серйозна книжка написана напрочуд легко. Складні теми делікатно маскуються під захопливі пригоди. Будемо читати «Душницю» як історію першого кохання або як історію дорослішання, як сюжет про моральний вибір або як звіт про чудернацькі обряди — насолода від тексту гарантована.

BaraBooka

11.11.2014