«Історія розрадянення людини». За Шерехом

Рецензія на книгу: Шевельов Юрій. З історії незакінченої війни
Ця книжка стала подією попереднього книжкового сезону й була відзначена серед лідерів року. Проте її ефект – не cліпучо-скороминучий, а радше тривалий, поступовий, вглиблювальний. Саме це спонукає писати про есеї Шереха-Шевельова. Адже їхня очевидна проникливість та прихований пафос справляють враження, що ці твори сприймаються як сьогодні писані, а поза тим, у них незрідка зблискує профетична мудрість. Коли це усвідомлюєш, то й піввікова часова відстань (есеї, що увійшли до збірки, здебільшого писані в 40-60-х роках минулого сторіччя) видається не такою істотною. Принаймні в контексті тих ґрунтовних проблем, що їх порушує критик, – українського провінціалізму, нашої радянізації та культурної асиміляції, «розхристаності» національного характеру, упереджень супроти Заходу тощо.

Задум книжки як своєрідного «вирівнювання» образу автора після публікації недавнього двотомовика цілком виправданий. Нагадаємо читачеві, що у ювілейне двотомове видання, дбайливо підготоване тим самим видавництвом, потрапили далеко не всі його праці. Селекцію того проекту впорядники Лариса Масенко та Іван Дзюба (відповідно, 1-го та 2-го тому, мовознавчого та літературознавчого спадку) виконали головно за принципом самого автора, орієнтуючись на прижиттєве тритомове видання «Пороги і запоріжжя», що побачило світ у серії «Українська література ХХ століття» 1998 року в Харкові («Фоліо»). Двотомовик став гарним подарунком для читача з нагоди 100-річчю від дня народження Юрій Шевельова. Ювілей проминув відносно скромно, бо владний істеблішмент од культури його виразно проіґнорував, врешті, як інші поважні ювілеї, що не вкладалися в схему комсомольсько-партійного виховання й суперечили відповідним стійким стереотипам.

Щоправда, у критеріях відбору статей до публікації й криється певна інтрига. Свого часу автор, готуючи публікацію для „українотеренного” читача, свідомо обійшов кілька гострих статей з давніх часів, аби, як сам обмовився, «не дражнити гусей», оскільки згадані там радянські класики-авторитети залишалися не тільки в пошані, а й при владі. Чи варто сьогодні, коли обставини змінились, повторювати його давніший вибір? Тоді критик керувався мотивами делікатності та етикету й прагнув – як милий гість – входячи в українську хату, приносити таки добрі вісті, а не засмучувати господарів старими прогірклими жалями. Утім, Юрій Шевельов і без того залишався собою, не поступився принципами, не відмовився від своїх безкомпромісних оцінок. І вже, борони Боже, не вдавався до автоцензури, поправляючи свої старі оцінки на догоду ідеологічній кон’юнктурі сьогодення, як дехто з сучасників. Тому-то в опублікованих у «Порогах і запорожжях» статтях та есеях виразно виявляється особистість автора, його світоглядні засади. Та все йде, все минає… Через те нині, публікуючи Шереха, варто представляти його повніше й вичерпніше. Такий висновок попередньої дискусії щодо двотомового видання впорядники Оксана Забужко та Лариса Масенко взяли собі за гасло – і це спонукало їх до створення нової книжки.

А й справді, дещо од 1998 року змінилось і в нашому похмурому, неперехідно-кризовому пейзажі. Із органічними для нього калинами та вербами, та не менш актуальним диким капіталізмом із поодинокими олігархами та загальною деморалізацією населення й корупційними скандалами. По-перше, на ціле десятиліття постаршала наша суспільна думка, хоча про міру поступу тут, звісно, можна сперечатися, надто ж – з огляду на політичні факти останніх літ. По-друге, немає вже Юрія Шевельова, – отже, ті етикетні бар’єри, на які він чемно зважав, втратили свою функцію. По-третє, зміну постулював і відхід його опонентів, зокрема Олеся Гончара, конфлікт із яким набув найбільш скандального розголосу. Це дозволяє підвести певну лінію й говорити про минулу добу спокійніше, розважливіше, із розумінням її історичної обумовленості та змінності. Либонь, названі вище чинники не тільки актуалізують намір публікації всієї творчої спадщини Шевельова-Шереха, а й обумовлюють потребу її перечитування, що з не меншою очевидністю стає на порядку денному.

Бо читати та сприймати Шереха нині випадає не так в іпостасі провідного критика еміґраційної літератури ХХ століття, котра вже також стала історією. І навіть не так у ролі принципово антирадянського публіциста, – такої грані його діяльності особливо не любили та боялись ідеологічні цербери СРСР. Нині спадок лектура цього автора мимовільно сприймається в оцінковому контексті наріжної проблеми ХХ сторіччя – проблеми «поневоленого розуму» (Ч. Мілош). Прикметно, але й унікально водночас, що сам Юрій Шевельов не позиціонував себе як героя на тлі доби тоталітаризму, масової культури та політичних конфронтацій (оцінку його морального стоїцизму належить зробити вже нам, «підсумовуючи мовчання», замовчування та обмови недавнього минулого). Радше вбачав у власній постаті ознаки жертви. Принаймні так він сприймав тривалий і болісний процес психологічного «розрадянення», в якому з рідкісною одвертістю та самокритикою зізнається, коли критично аналізує повоєнні ілюзії – і власні, й еміґраційної спільноти в цілому.

Збірка «З історії незакінченої війни» представляє читачеві статті та есеї, які свого часу публікувались або в книгах Шереха, або ж в еміґраційній періодиці. Це статті, відгуки, роздуми, есеї, що більшою або меншою мірою поєднуються у цілість через актуалізацію в них біографічного досвіду автора, через проявлення його творчого «я», через становлення неповторно-колоритного індивідуального стилю. Часовий діапазон досить солідний – від 1947–1948 років (доба МУРу) до початку 90-х, тобто доби незалежної України, хоч із формального погляду навіть ширший, адже останній матеріал книги – інтерв’ю з 2002 року. Це справляє сильне враження: разом із критиком читач має змогу обсервувати цілу епоху культурного життя українства, причому на різних його рівнях, у різних середовищах, по обидва боки «залізної завіси», яка тоді розділяла Україну та вільний світ. Загалом, у книжці оприявнюється кілька епіцентрів, кожен з яких по-своєму акцентує її провідні теми. Це передмови до етапних книжок (1), ідеологічні есеї (2), а також інтерв’ю 90-х років (3), в яких виявляється «інший» Шевельов, останній, а все ж – живий, усміхнено-іронічний, образ ученого.

За жанром та обсягом виділяються два більші есеї, що мають програмове значення, – «Над озером. Баварія» (1947) та «Мої зустрічі з Романом Якобсоном» (1988). Перший своєрідно синтезує ідеологічно-естетичні пошуки періоду МУРу й цікавий як спроба погляду на це явище «зсередини», очима одного з організаторів руху. У другому автор, інтригуючи читача формою приватного спогаду про видатного сучасника, підсумовує власну наукову кар’єру в США і певною мірою діаґностує стан зарубіжної славістики, міцно обплутаної совєтською аґентурою та перетвореної на фронт ідеологічного протистояння (від цієї спадщини вона не звільнилася й досі, про що блискуче свідчать хоча б праці Е. Томпсон). Обидва есеї характеризуються органічною переплетеністю особистісних вражень та філософських рефлексій. Схоже, письменник ставив собі за завдання показати боротьбу ідей, зносячи поріг програмово-деклараційного тексту. Його міркування концентруються на рівні індивідуальної свідомості, суб’єктивної перцепції, приватного досвіду, що увібрав кошмарні спомини тоталітарної дійсності СРСР, не менш жахливі картини Другої світової війни та повоєнного ідеологічного протистояння Заходу і Сходу, включно з брудними технологіями пропаґанди, які довелося відчути на власній шкірі.

Окрім цих двох розвідок, важливість яких оплачено коштом відвертого, самосповідального аналізу власних позицій та помилок автора, читачеві годиться уважно простудіювати дві передмови з не менш програмовою заданістю – «Юрій Шерех (1941-1956). Матеріали до біографії» та «МИ і ми (до українотеренних чительників моїх)». Перша писалася 1964 року як передмова до збірки «Не для дітей» та мала на меті представити читачеві містифікованого Шереха як історію певної ілюзії автор. Друга призначалася вже для першого видання доти невідомого (а нерідко й одіозного, завдяки рекламі ревних борців з антирадянщиною) Шереха в Україні – «Третя сторожа» (1993). Її парадоксальність добре означив сам критик у вступі до статті, де розважав про несподівану нагоду стати дебютантом у той час, коли професійну кар’єру вже вважав завершеною. Ці два есеї дають виразне уявлення як про об’єкт, так і про суб’єкт Шерехових студій. З одного боку, в них знайдемо цінні уваги про його метод, про ідеологічні й естетичні преференції. З іншого, йдеться про специфіку самого матеріалу, про літературу й культуру, яку йому доводилось критикувати, – або еміґраційну, позначену загумінковістю, або радянську, ще більш провінційну та зневолену. Це значною мірою пояснює, чому критик обирає саме такий тон та інтонацію: йому не пасує барабанний пафос, зате більше відповідає роль «лицаря печального образу», котрий здає собі справу з того, що воює з вітряками, але не може чи не вміє чинити інакше…

Нарешті, чотири інтерв’ю, записані в останні роки життя, переважно вже після відвідання України, – ще одна спроба підсумувати пережите й передумане. Чому лише чотири? Можемо тепер дивуватися, однак Ю. Шевельов, попри інтерес до його постаті українських медіїв, зокрема у зв’язку з нагородженням Шевченківською премією (а це окрема історія зі скандальним душком!), зазвичай сторонився публічної слави й не годився на спілкування з пресою. Отож, залишилося лише чотири розмови, записані в різний час, переважно довіреними особами. Іронічно-скептичний погляд автора цих інтерв’ю скерований не лише на сучасну Україну (в цьому випадку він висловлений обережно і, може, трішки поблажливо, аби не вразити сприймача «українотеренного»), а й – за звичкою – самого критика, його давніх чи нових ілюзій, які розвінчуються з подиву гідною щирістю та шляхетністю. Можна знайти в цих оцінках і мудрі застереження на майбутнє, які ми недавно проіґнорували чи нині іґноруємо, – звісно, собі на шкоду. Зрештою, дається взнаки (особливо, в останній розмові) й життєва втома автора, який зізнається, що уникає нових сварок та розвінчувань, воліє лишити своїх опонентів у спокої, – нехай, мовляв, старі суперечки розсудить історія.

Засада автентичності в оцінюванні передбачає, що автора варто судити адекватно до ним же визнаних пріоритетів. Свого часу її добре сформулював О. Пушкін, вимагаючи від критика передовсім брати до уваги самоозначення поета. Якщо піти цим шляхом, варто пригадати ті провідні критерії, які визнавав щодо власної творчості Юрій Шевельов-Шерех. У передмові до збірки «Не для дітей» він називає такі три якості. Перша пов’язується з роллю людського документу складної, суперечливої доби. З цієї позиції «історія народження і кінця Шереха, – твердив автор, дотепно містифікуючи одне зі своїх біографічно-творчих утілень, якому приписував п’ятнадцятилітню еволюцію, – є повчальна історія розрадянення людини, обплутаної путами радянського виховання психологічно, хоч завжди збунтованої ідеологічно» (с. 45). Друга засада мотивує сприйняття цих творів як «документів літературного процесу української еміґрації», зокрема її славного мурівського періоду. Нарешті, третій критерій передбачає оцінку Шереха як критика об’єктивного, неупередженого, такого, що вмів означити художню вартість та силу літератури свого часу.

Завважмо, таку об’єктивну значущість свого слова автор скромно поставив на третє місце, наголошуючи більше на вагомості біографічно-людського, конкретно-літературного та історичного документу, яким є його статті та есеї. Поза сумнівом, есеї Шереха й надалі в Україні читатимуть з інтересом. Ба більше, вони заражатимуть своєю інтелектуальною енергією, проникливістю та безкомпромісністю оцінок, глибиною й органічністю візії високої культури, яку автор репрезентує. До речі, ця візія має стійкі ознаки характерного культу європейського модернізму – ідей Т. С. Еліота, неокласиків, В. Підмогильного etc, в контексті яких випадає оцінювати естетичні преференції Шереха-критика.

Попри високі параметри, задані творчістю Ю. Шевельова-Шереха, неважко передбачити, що на рівні масового інтересу рецензована книжка викличе зовсім інші асоціації. Передусім читач шукатиме в ній розгадки розтиражованого медіями конфлікту автора з Олесем Гончаром. І знайде – у статтях «Голубий Дунай», «Здобутки і втрати української літератури», а також в одному з інтерв’ю, де розмова власне торкається задавненої неприязні. Ці матеріали варто перечитати, аби скласти неспекулятивне враження про одну з інстанцій полеміки. Причому це остільки важливо, що аргументи Шевельова або не входили в публічний дискурс раніше (через згадане вище небажання критика роздмухувати конфлікт та втому від нечистих інтриг), або ж не бралися до уваги ревними оборонцями Гончарового культу. Принаймні тепер ці аргументи відомі й вони дозволяють більш спокійно, без порожніх домислів оцінити історію стосунків двох непересічних українців, до того ж, колишнього вчителя та учня. Як і слід було здогадуватись, ця приватна історія стає маленькою ілюстрацією загальної тези про принципові бар’єри, які ділять радянізованих українців та їхніх земляків, що вибрали політичну еміґрацію. До речі, про це Шевельов також написав досить-таки проникливу ескападу в нарисі «МИ і ми», де такі бар’єри не тільки чітко здефінійовані, а й звучить скептичний діаґноз щодо можливості порозуміння крізь творені поколіннями світоглядно-аксіологічні барикади.

Важко не визнати симпатичною позицію й поставу автора. Вона приваблює читача, з одного боку, розкутою інтелектуальною культурою, легкістю стилю, часто з іронічно-грайливими модуляціями. З іншого боку, захоплює щирість та сповідальність тону, вміння перетворювати дражливі (як правило, саме так ми їх сприймаємо у щоденні) згадки про минулі помилки на посутні уваги про уроки пережитого. Автор не соромиться своїх колишніх ілюзій, він одважно їх визнає й оскаржує, пояснюючи мотиви та причини давніх злуд. Не менш симптоматична постава Шевельова, коли він однаково критично характеризує як совєтську, так і західну культуру. Хоча в очах затятого антирадянщика була б логічною та частково виправданою апологетика Заходу, критик до такої риторики не вдається. Він однаково осмучений і жахливим падінням загального культурного рівня в літературі поневоленого світу, себто СРСР та його української колонії, і домінацією масової культури споживацтва в США та країнах Заходу, де чинник внутрішньої неволі заступають зовнішнє збайдужіння та асиміляція індивідуальності. Взагалі, свою епоху Ю. Шевельов слушно називає «добою функційности», що нівелює високе мистецтво – де більше, де менше. Чи це однозначно – в минулому? Чомусь виникає стійке враження, ніби «доба функційности» досі триває. Принаймні в постколоніальній Україні, в культурному житті якої розрослися її буйні метастази.

Критицизм Шевельова мимоволі й читача видання налаштовує на критичний лад. Отож, кілька полемічних думок насамкінець. Закрадаються сумніви щодо доцільності саме такої назви книжки. Відомо, що назва – від упорядників. Але наскільки вона коректна щодо духу і стилю автора? Справді, в есеї-спомині про Якобсона трапляються згадки про символічну війну, яка точиться в науці. Проте назагал, як видається, така риторика не характерна для Юрія Шевельова. Він не виглядає на автора агресивного, схильного до розпалювання воєнних дій та конфліктів. Радше навпаки. Завважмо, що акценти «незакінченої війни» він розставляє уже після битви, коли вони мало що можуть змінити (sic!). У більшості ж есеїв настрої критика цілком мирні, навіть тоді, коли він гостро оскаржує твір та автора. Так, говорячи про соцреалістичного Гончара або Малишка, Шерех не зводить критику до крайнощів і вже, тим паче, не схильний до зловтішання та цинізму, як йому це закидали радянські опоненти. Він визнає за письменниками талант, а про невдачі пише радше співчутливо, тлумачить їх загальним станом неволі та ідеологічним наглядом, глибоко ешелонованою цензурою, котра вже проникла й у свідомість цих авторів.

Узагалі, критик Шерех, який бавиться в маски та іронічну гру, не схильний до однозначності опозицій, до категоричного протиставлення, що є основою будь-якого серйозного конфлікту. Він завше прагне спостерігати явище діалектично, в єдності протилежностей. Усе це вказує на те, що для автора книжки невластива роль вояка, яку йому непрямо приписують упорядники вже в титулі збірки «З історії незакінченої війни». Таку мілітарну назву, як видається, Шерех не сприйняв би, бо вона принципово суперечить його поставі, його методові й стилеві.

Добре було б структурувати цю велику за обсягом книгу, що наближається до 500 сторінок тексту, виділяючи в ній певні розділи. Це мало б сенс остільки, оскільки включені до зібрання твори походять з різних періодів. Від 40-х до 90-х – цілих півстоліття, а це ж поважний відрізок – і в історії, і в творчій кар’єрі автора, що б там не казати. Не завадили би ґрунтовні примітки, адже багато деталей уже потребують коментаря, – це імена, назви часописів чи видавництв, політичні реалії періоду «холодної війни» тощо. Дуже слушно, що до збірки включено статтю «Кімната номер 101» (1952), хоч і в зворотному перекладі з польської, якою було здійснено її першодрук у «Культурі» Є. Ґедройця. А от есей «Захід є Захід, а Схід є Схід», що походить з того ж таки року, щойно публікувався в попередньо виданому двотомовику (2008). Отож, не зрозуміла логіка, якою керувалися впорядники, передруковуючи цю річ іще раз.

Незгоду викликає також прагнення впорядників кваліфікувати Ю. Шевельова як політолога (?!). Про це маємо згадку в анотації, а докладніше йдеться про «політологічні статті і есеї» (с. 8) в передмові Лариси Масенко. Можливо, це елемент маркетинґової реклами, аби краще продати книжку. Хоча – чи потребує реклами ім’я Шереха? Для посвячених воно є брендовим і самодостатнім. Навряд чи вважав себе відомий мовознавець і критик політологом. Зрештою, міг зробити кар’єру в рамцях модної тоді на Заході совєтології, а проте не зрадив своїх філологічних інтересів, і в цьому також лишився собою. Інша річ, що сам жанр есею, до якого вдається Шевельов, – передбачає всеобіймаючу інтелектуальну культуру автора, включно з обізнаністю в питаннях філософії, політики, ідеологій тощо.

Хай там що, проте сприймати Шевельова «передусім як політичного мислителя» (цитую з анотації, с. 4) – невідповідний формат, бо це обнижує горизонт сподівання читача. Та й щодо автора не зовсім коректно, адже він ніде не підкреслює саме таких преференцій свого письма. Поза тим, Шерех явно недолюблював політику. У цьому немає потреби переконувати того, хто уважно його читає, згадаймо хоча б статті про Хвильового та Підмогильного («Хвильовий без політики», «Білок та його забурення»). Так от, політика була йому остільки неприйнятною та гидкою, оскільки спотворювала літературну творчість – так само радянську, як і еміґраційну. Утім, ця відраза не мала характеру невиліковно-хворобливої алергії. Ось добрий акцент, який додає автор до розуміння проблеми, розтлумаючи читачеві основи свого методу: «не виключається політика як тема і пристрасть, але виключається з оцінки та дрібна розполітикованість, що роз’їдає психіку людини наших днів, а загрожує роз’їсти й літературу» (с. 47). Це, мабуть, найістотніший аргумент, аби не віддавати есеїв Шереха-Шевельова в жертву політології, хоча ніхто ж не боронить і політологам їх читати та аналізувати зі своїх позицій. Не «або – або», як любив підкреслювати Шерех, а «і – і». Так обачніше й мудріше.

У письмі Юрія Шевельова є та справжність, яку неможливо зімітувати. Це дратувало його недоброзичливців та заздрісників за життя. Їм здавалося, що критик кпить із них, хоча насправді він кпив з усього довкола, як і належить свідомому скептикові. Їм примарювалась поза ментора, хоча критика Шереха дивовижно відкрита й недогматична. Вражало також уміння вхопити й сформулювати щось найістотніше в літературному творі (нерідко старанно приховуване, до речі), оцінкою пронизати річ, ніби в рентґенівському світлі, наскрізь. Що ж, так було за життя. Однак і по смерті критика ряди неприхильних щодо нього лишаються густими. Про це відверто, з публіцистичною гостротою сказано в передмові до книжки авторства Євгена Сверстюка. Вона й названа відповідно – «Послідовний у правді». Є. Сверстюк виразно означує ту лінію протистояння, на якій мимоволі опинявся еміґраційний критик, відстоюючи свої моральні імперативи перед апологетами сервілізму та пристосуванства. Той факт, що феномен Шереха й дотепер викликає дратівливу реакцію, випадає пояснювати з позицій психології, точніше кажучи, патологічних відхилень психіки, нерідко характерних для людей творчих професій. І звучать старі-нові закиди про колаборацію покійного вченого з гітлерівцями, про еміґрацію як політичне дезертирство тощо. Байдуже, що ці закиди голослівні, не підтверджені документально. Важливий прецедент. Подібний комплекс, зрештою, багато разів описаний у літературі: раб ab definition, себто з природи своєї, ненавидить вільну людину, а нездара жовчно оскаржує справжній талант.

Нова книжка Юрія Шевельова підтверджує (зокрема, через її поглиблений біографічний дискурс, якого бракувало в попередньому двотомовику) реноме автора, який цілком свідомий своєї непересічності, талановитості, неабиякої інтелектуальної культури. А проте він не хизується собою, не супить брів, не напускає на себе показної величі. Зате – проникливо оповідає, мило згадує, влучно аналізує. Дотепно посміюється при нагоді, причому не лише з інших, а й із себе самого (це вже загальновизнаний тест на інтелектуальну та психологічну притомність!). Тобто, автор цілком адекватний, не обтяжений комплексами невизнаного ґенія. Це не просто додає вартості його есеям, писаним із «заморського самотнього віддалення», а й робить їх лектурою цікавою, повчальною й довірною.

[ПРИДБАТИ КНИГУ]
ЛітАкцент

11.02.2014