Відьма схожа на Попелюшку

Рецензія на книгу: Арєнєв Володимир. Порох із драконових кісток***
З одного боку, роман Володимира Арєнєва «Порох із драконових кісток» викликає відчуття певної незавершеності, бо цей роман — роман із відкритим фіналом, роман, що залишає читача на півслові в очікуванні того дня, «коли песиголовці з’являться у місті» Ортинську.

З іншого боку, роман є першою частиною дилогії (наступною частиною якої має стати роман «Драконові Сироти»), тому це відчуття видається цілком закономірним.

Отже, що можна сказати про цей роман?

Місцем дії «Пороху із драконових кісток» є досить типове провінційне місто Нижній Ортинськ. Саме в ньому мешкає головна героїня роману — школярка Марта на прізвисько Відьма, довкола дій якої і розгортається фабульна канва твору.

На перший погляд, це звичайна дівчинка, яка має типові підліткові проблеми, зокрема, бажає вирватися зі свого провінційного містечка до столиці й тому весь час розмірковує над тим, як заробити гроші на навчання.

Але водночас із цим сюжет твору вкладається в досить розповсюджену казкову схему на кшталт «Попелюшки», з пасербицею, злою мачухою, з якою вона не знаходить порозуміння, та слабохарактерним батьком, який живе не за власною волею, а у всьому підпорядковується мачусі. Тільки от гепі-енду в кінці не передбачено.

Марта ходить до школи, підробляє в Інкубаторі, а ще... шукає драконові кістки. З огляду на те, що дівчинці от-от виповниться вісімнадцять, її поведінка часом виглядає надто інфантильною, так ніби їй років чотирнадцять, і вона начиталася пригодницьких книжок чи фентезі.


Разом із тим мета пошуку є цілком меркантильною — продати і заробити собі грошей для вступу до вишу. Але не все так просто, бо драконові кістки мають токсичну дію, впливом якої просякнуте все місто та його мешканці.

Марта, звісно, тішить себе думкою, що завдяки своїм відьомським надздібностям їй вдається знешкоджувати драконові кістки, але чи так воно насправді? І тут ми стикаємося з одним із протиріч романного світу: знанням і незнанням водночас.

В першу чергу це стосується драконових кісток. З одного боку, всі знають про те, що вони токсичні, з іншого, порох із драконових кісток використовується для виготовлення горілки-дряков’янки, отрути проти щурів, попелиць і довгоносиків, додається у тютюн, а самі кістки — для вироблення клавіш фортепіано, завдяки чому ті дають бездоганний звук, «непереможних» шахів, амулетів тощо.

Але що ж стає із токсичністю? Куди її подіти? А нікуди, бо «хоч затанцьовуй ти це лайно, хоч поливай жертовною кров’ю, знешкодити не зумієш. Хіба на якийсь час притлумиш ефект. Приспиш тварюку».

І в такому ставленні до драконів та їхніх кісток є щось від анімалізму, яке виглядає як моральне самовиправдання, бо персоніфікувати якесь зло у драконі (і тут досить прозоро прочитується алюзія на п’єсу Євгена Шварца «Вбити дракона») — це, звісно, красиво, але правда полягає у тому, що дракони — це не щось привнесене ззовні, це плоть від плоті самої людської природи.

Так, наприклад, пан Клеменс у романі каже про драконів, що «наситилися вони не після того, як дракон здох, а поки ще був живий. От усім тим, що він із людей витягав. Злістю, заздрощами, відчаєм, підлістю, всіма нашими зрадами та всією нашою брехнею. А головне — ненавистю. Ненависть — це те, від чого він аж розцвітав, сучий кіт».

Інакше кажучи, той, хто хоче знешкодити дракона, мусить знешкодити його в собі. А ось до цього ортичани і не готові. Вони можуть лише «мовчки жерти отруту або торгувати нею. Хоча, якщо замислитися, різниці між ними жодної», бо зупиняти кругообіг пороху із драконових кісток у природі ніхто не збирається.

Тому Ортинськ виглядає таким собі гігантським звалищем людської ненависті, злості тощо. Якщо проводити соціальні паралелі, то драконові кістки видаються метафорою радянського минулого, яке ніяк не піде у минуле, яке ніяк не поховають із урочистостями чи без них, раз у раз підміняючи ним сьогодення й отруюючи його.

І виходу з цієї ситуації щось не видно, бо світ Ортинська, і в цьому, зокрема, проявляються ознаки антиутопії, є майже замкненим, відокремленим від усього іншого світу.

Раз у раз у романі постає тема кордону, межі, чужої землі, причому землі не тільки чужої, але й ворожої. Тобто будь-які зміни в ньому сприймаються як небезпека. І песиголовці, за аналогією з драконами, теж є своєрідною анімалістичною персоніфікацією зовнішньої загрози.

Але що відбувається за цим кордоном? У чому полягає ця загроза? На це питання відповісти досить складно.

Єдине, що відоме, що там є війна, причому окреслена вона досить розпливчасто. Хто з ким воює? У чому полягає причина конфлікту?

Враховуючи події останніх двох років, тут неможливо пройти повз натяк на російсько-український військовий конфлікт на Донбасі. Прикордонна зона. Люди — не люди, а песиголовці, війна — не війна, а заробітки. Батько Марти, який ніби помер і ніби живий. Відсутність записів про перебування у зоні військового конфлікту. Заборона на поховання як вбитих на війні чи взагалі на людське поховання («ніхто не сміє помирати, якщо ми йому заборонили. І ніхто не помиратиме. Навіть якщо його було вбито»).

Все це нагадує методи російської пропаганди зі зниженим маркуванням відповідальності за свої вчинки: вбивають не людей, а поганих «бандерівців»; їдуть не на війну (тобто вбивати), а на звичайні військові вчення тощо.

Але все це нібито винесено за дужки. А що ж відбувається в самому Ортинську?

Ближче до кінця роману мешканців його поступово охоплює передчуття чогось страшного, якоїсь біди, що невідворотно насувається, яку вже майже впізнаєш в обличчя, але ще не можеш назвати на ім’я.

Час в Ортинську ніби заклякає у передчутті якоїсь гігантської катастрофи, в очікуванні на щось, що змінить життя невиправно раз і назавжди.

І тут невипадково постають образи саме песиголовців, бо, як зазначила Марія Галіна (авторка статті «Фантастика/футурологія». - Ред.) «в одній зі своїх статей, «песиголовці — професійні проводарі у царство мертвих — уводять людство у час міфологічний, замкнений, точніше сказати — у безчасся».

Ортинськ, застиглий між світом живих та мертвих, у прикордонні, у безчассі, виявляється неспроможним позбутися пороху із драконових кісток.

Світ у ньому так далеко вже відійшов від нормального буття, що тільки велика кров (час кіноварі), велика катастрофа може щось тут змінити. Чи, може, знищити його разом із всіма драконами та їхніми кістками, бо це місто, майже як у Стругацьких, виглядає приреченим.

Як написав головний редактор журналу «Новый мир» Андрій Василевський в одному зі своїх віршів:

Світ надто довго доходить кінця

і якщо йому не допомогти

люди з песячими головами

встигнуть поритися в наших кістках.


21.11.2015
Каталог:
Новинки: