Про творчий і науковий метод філолога Бориса Борисовича Шалагінова

Про деякі книги Б. Шалагінова і його високу творчу ноту мені вже доводилося викласти низку розлогих роздумів у рецензії «До джерел естетики німецького романтизму: класики і романтики», яка опублікована на сторінках журналу «Всесвіт» (2013. — № 11-12. — С. 225-232). Це були здебільшого роздуми над книгою автора «Класики і романтики: штудії зісторії німецької літератури XVIII-XIX століть», приурочені виходу у світ 2013 року у видавництві «Києво-Могилянська академія». І ось що з’ясувалося: авторський хист включає цілу низку якостей, переймати які і запалюватися якими покликана молода людина. Це якості педагогічної майстерності, культурологічної відкритості, духовної обізнаності, інтелектуальної міцності, естетичного смаку, людського співчуття, енциклопедичного багатства, етичного такту, онтологічного зосередження, дружнього ставлення до ближнього, що тихо сяють в багатограннику його покірної особи. Так, це якості невтомної людини-бджоли, яка наповнює медом знання соти підростаючих душ, місія, яку плекає інтелектуальна рать київських любомудрів, що відома усній і писемній традиції.

Говорити про заслужену людину з пошаною — завжди задоволення, бо й сам духовно збагачуєшся, доходиш розуміння й відчуття того, що й сам є образом і подобою Першообразу, не втратив контакт з ним, не зійшов на манівці, не став «без-образним» (по слову Шевченка «образ Божий багном не скверніте»).

Чому ж одним людям випадає досягти рівня образності, а іншим ні? Чому ж ювілярові Б. Шалагінову пощастило оживити свій образ і засвітити його в світлоносній аурі славної Києво-Могилянської академії? Про це я ще раз хочу нагадати, посилаючись на згадану вище рецензію, яку тут розширю до меж того варіанта, який диктує мені моя обізнаність із феноменом Шалагінова, бібліографічне коло його прочитання та епістолярна інтуїція, що дозволяють таки вкрай поверхнево наважитись сказати про нього це слово.

На мою думку, ювілярові вдалося зреалізувати своє «Я» завдяки обраному ним інтегральному методу, який полягає в реалістичному ставленні до здобутків традиції, чеканному слову. Однак дивним є те, що користування цим методом припало на ідеалістично-чуттєву сферу мислительного пласту літератури, філософії та музики. Адже в цих сферах традиційно заперечується культ «реалістичного дня» на противагу до «суму за безконечним», мірило розуму, знову ж на противагу «чистому чуттю», оскільки автор за покликанням досліджує епоху романтизму, виносячи уроки для сьогодення і на перспективу саме з неї. І відповідь я знаходжу у відкритій ще одній якості ювіляра: криголама льодової романтичної застиглості традиційного трактування цієї романтичної доби в постмодерному її прочитуванні. Але для кращого зрозуміння цієї думки, даруйте, таки слід ще раз перейти до згаданої вище рецензії, опублікованої у «Всесвіті».

Впадає в око вміння науковця знаходити осьові перетинання культур, які він досліджує, з центральними аксіологічними перетинами культури сучасної, яка сама диктує теми для роздумів. Так, Борис Шалагінов вдумливий літературознавець, кого відзначає ореол мислителя і поціновувача літературно-філософських скарбів старовини. Неприхована його любов до творчості Ґете, якому автор присвятив змістовну монографію: «Фауст» Й. В. Гете: Містерія. Міф. Утопія: До проблеми духовної сутності людини в німецькій літературі на рубежі 18 — 19 ст.: Монографія. — «Вежа» Київ, 2002. — 280 с.

У цій монографії упродовж чотирьох розділів («Штюрмерський “Фауст”», «Фауст і містерія», «Фауст” і міф», «Фауст” і утопія») зауважується густа сітка взаємовідносин між філософськими та літературними колами, в яких опосередковано, а інколи й безпосередньо брав участь Ґете, розкривається історико-літературне тло тогочасного періоду і знімається завіса з багатьох недомовок у ґетезнавстві. Усе ж провідна думка монографії направлена на розкриття духовної парадигми кантівсько-ґетевого часу і з’ясування духовної сутності людини. Це період від 1780 до 1830-х років. Вирують ідеї романтизму, суб’єктивного ідеалізму, воскресає ім’я Спінози і спалахує зоря Геґеля, ведуться метафізичні диспути мислителями Нового часу. Епоха гостра і насичена драматизмом: іде боротьба людського серця над розкриттям ключа до таємниць природи. Сова Мінерви вже розпростерла свої крила над Европою і застає Вальпургієву ніч духа. У цім взаємопроникненні криється головна тема літературно-філософського шедевру Ґете «Фауста», протагоніста, покликаного бути «героєм часу». І тут доволі влучно автор окреслює естетично-етичні контури фаустівської проблеми, що пов’язана з проблемою вибору на користь «нескінченного» і осягненням вищої сутності буття. Якщо і є вибір за людиною, то на благо духовно-містерійного, а не плазування перед сліпими стихіями природи. Ґетевий містицизм, безперечно, духовного плану, тож вічна тема теодицеї виборює право на життя між філософією і літературою — спінозівсько-кантівським суб’єктивізмом і містичним лірично-духовним тактом великого Ґете. На сторінках монографії знаходимо мотиви впливу на поставання строф «Фауста» ідей не одного Канта, а й Новаліса (ідея «тисячолітнього царства праведників»), Фіхте (концепція свободи і «Я»), Шеллінга (у концептуалізованій метафорі світла як «всепоглинаючого ефіру»), Геґеля (в образі Гомункула вбачається ідея «подвійного становлення»). Ці філософські тонкощі (а їх у творі чимало) майстерно вплетені у стрижневу канву викладу, підсилюють обґрунтування на користь мислительного генія Ґете. Як відомо, автор “Фауста” напряму цікавився новітніми розробками творців ідей у царині метафізики та антропології, намагаючись отримувати інформацію з «перших уст». Тож подвійно корисним є прочитання тези Шалагінова пошановувачами парадигми Нового часу. Все ж найсильнішим місцем монографії слід вважати сторінки, присвячені возвеличенню духа людини, який змагає до висот. Автор наголошує на августинівській концепції «нового життя» для духа людини, наводить аргументи на користь зближення «Фауста» з «Божественною комедією» Данте Аліґ’єрі у провідній темі — «від ницості гріха до небесної благодаті». Не слід забувати й той факт, що твір Ґете не просто феномен літератури. Автор «Фауста» називав його річчю, яка виходить за межі звичної уяви. На думку самого Ґете, «кожен має створити свого Фауста».

Не вдаючись до аналізу архітектоніки твору, який тонко і струнко проводить Шалагінов, демонструючи неабиякий естетико-концептуальний хист і вправне володіння естетичним категорійним апаратом, наважимось відзначити намагання автора подолати заскорузлі і змиршавілі канони науки естетики, які довший час пропагували історіографи «радянщини». У монографії про Фауста Шалагінова знаходимо свіжі ідеї, відчуття болю за змарновану людську долю, яка нидіє в оковах знівельованих цінностей і намагання підказати сучасній епосі інтелектуальну дорогу до світла, опираючись на канони високої класики. А саме такою є духовна творчість людського генія Йогана Вольфґанга Ґете.

Тож, як і в попередній монографії про ґетевого героя Фауста, у поле зору читача книги Шалагінова «Класики і романтики» потрапляють герої веймарських класиків та ієнських і ранніх романтиків (Новаліс, Й.-Ґ. Фіхте, Ф. Шлеґель, Л. Тік, Ф. Гельдерлін, Г. Клейст, Е. Т. А. Гофман та ін.), які об’єднуються довкола творчих діячів «культурної столиці Європи», Веймара, Ґете і Шиллера, у проекті екзистенційного оновлення людства і творення літературного образу нового героя — вільного романтичного індивідума.

Чому ж героя, а не абстрактної ідеї чи догми? Суть цього образу полягає у психофізичній єдності буття людини, повноті її реалізації, що черевате й народженням її фантому, штучно створеного образу надлюдини. Для нього характерні туга за безконечним, за самостійним духом античної свободи, який манив до себе і надихав на створення новітніх класичних зразків, ностальгія за інтелектуалізмом, поетичною уявою, снагою і співпереживанням любови, одухотворенням природи і її темних сил, грою і гротеском, пафосним, але й трагічним, геніальним тощо. (Щодо визначення цих понять перу Шалагінова належить укладений ним «Романтичний словник» (2010 р.)). Герой здатний вмістити голос Природи, яка спілкується словом, що спить, і яке треба тільки розбудити до життя, як вважав один із відомих теоретиків романтизму Йозеф Айхендорф («У кожній речі слово співне, // Спить вона, куди не глянь, // Слово лиш знайди чарівне — // Світ розбудиш до співань» (Катрен «Чарівна лоза»)). Тож герой, а не маса, вульгарщина, яка задурманює народних дух. Ось функція героя-генія —будити, живити дух народу. Хоча й чим не привід до побудови образу революціонера, який зі свого боку відзмагав стільки інтерпретацій у світовій історії та літературі.

Однак тут є щось головніше, суттєвіше, пов’язане з народженням довіри до розгадки явища існування — ідея єдності конкретної дійсності. На думку культурологів та інтерпретаторів цього явища, образ романтичного героя-«одинака» на тлі цієї реальності сьогодні проглядається чіткіше і змістовніше. Адже монолітна ідея цільності реального світу, яка жила в умах німецьких ідеалістів, творців системної філософії, досягла такого апогею свого розвитку, що не даремно у ХХ столітті видатний італійський філософ Корнеліо Фабро озвучить думку про неможливість створення подібного роду системних філософських побудов у майбутньому, наголошуючи: «Iltempodeisistemièpassato». У середині ХХ ст. він прозорливо зазначав у збірнику своїх досліджень «Від буття до існуючого» (1957 р.): «Проминув час систем. Абсолютний розум більше не претендує своїми підступами плести долю сущого і схиляти його до своїх форм. Дві світові війни назавжди розсіяли претензію з боку мислення на абсолютне панування над світом: тепер розчарований розум знову помильно перебуває у пошуку нового поняття свободи. Найсучасніші технічні дива звільнили з безодні творення потоки досвітньої енергії та загрози, висуваючи на людському горизонті завжди присутню в космічній конфігурації ніщоту. Доки протиставні підходи мислення Геґеля і К’єркеґора передбачали для людини присутність у світі Абсолюту, позитивний вихід існування, здавалось, був гарантований. Нині ж, після того, як геґелівська Ідея і к’єркеґорівський Одинокий почергово вичерпали свою силу, людина зведена до своєї сутнісної вбогості, повернулась у страхітливе очікування, як у мить падіння у первородний гріх» (C. Fabro. Dall’essereall’esistente: Hegel, Kierkegaard, HeideggereJaspers, Milano 2004 [1 вид. Brescia 1957]. — C. 5). Тож таку цілісність можна буде піддати критиці новими філософами щойно в другій половині ХХ ст., наступивши на романтизм, у якому визрівали витоки модерних і постмодерних теорій.

Професор Шалагінов теж обдарований харизмою сивочолого системного мислителя, індикатора і чутливого сприймача культурних цінностей, якому дано сповістити нащадкам щось важливе, про те, що їх чекає у майбутньому. Суголосно цим міркуванням Б. Шалагінов зауважує: «Сьогодні, на новому історичному витку “глобалізації”, коли європейська культура розкриває свої обійми культурам позаєвропейським, щоби вкотре збагатити себе новим духовним досвідом і продовжити власне існування на якісно новому, вищому рівні, ми відчуваємо певне сум’яття і розгубленість, бо не можемо передбачити всіх наслідків цього процесу». Мова знову про універсальний феномен людини, про її невмирущий духовний образ, який, як колись Тейяру де Шардену, концептуально дорогий Борису Шалагінову.

Авторський підхід у книзі “Класики і романтики” до осмислення літературних явищ крізь призму філософських узагальнень можна тільки вітати. Автор аналізує літературний і філософський період Німеччини XVIII-XIX ст. як «модерний проект оновлення всієї європейської культури», що не повністю зреалізував свої можливості в історії. Куди повернути крен керма сучасній епосі, що слугує логічним продовженням волевиявлення і омріяних задумів доби народження «екзистенціалізму», — до духовного чи до матеріального, до природно необхідного чи ж до доцільного і прагматичного. (Цікаво зазначити, що грецьке слово prahma — річ, конкретна індивідуальність, стосовно до божественних осіб, особливість, яке лягло в основу «прагматизму», ще до вселенського собору в Нікеї було еквівалентом особової іпостасі).

На думку Б. Шалагінова, вихід — у повернені до основ універсалізму людської природи, розуміння величі особи й неспроможності з боку будь-якої вузької форми владарювання оволодіти нею. Часто приспані життєві потоки дихають цілющою духовною енергією на користь збереження і розвитку людського існування. Уже сам факт занурення у світ пізнання культури етносів і субетносів з боку величезної когорти німецьких філософів-дослідників етногенезу служить вагомим аргументом на користь пошуку універсальної онтологічної моделі людського буття в розмаїтості сьогодення, де знаходиться місце усьому духовному і культурному, патетичному і драматичному, поетичному і трагічному. Такими були й оці класики і романтики, Кастори і Полукси новітньої Еллади духа, відроджені античні крижані кружельця духа і розуму, що відтанули на шибах вічності під гарячим подихом серця. Однак ми стоїмо на їхніх плечах, і від цієї позиції автор не намірений відступати ні на крок. Туга за античним духом — це туга за високопафосним життям, калокагатією і нелицемірною свободою, шляхетністю і правдивою творчістю. Чи здатні вони як ідеали протистояти і відродитися у наш час розрахунку і неіснуючих образів, розваги і задоволення, мертвонароджених думок і ницого днювання в побоюванні витратити час на духовне зростання і самопожертву? Професор Б. Шалагінов сповнений духом життєствердного оптимізму, чому й поділився своїм скарбом, який огранив у блискучий фоліант із думкою про класиків і романтиків.

Книга складається з трьох розділів, щоб образно підкреслити мислительний діалектичний синтез двох мейнстримів — класиків і романтиків, які вливаються в сьогодення як життєствердним потоком, так і взаємним антагонізмом. Відповідно у першому висвітлюються літературні підходи веймарських класиків (с. 11-140), у другому — романтиків (Ф. В. Фон Шеллінґ, Новаліс, Ф. Шлеґель, Л. Тік, Ф. Гельдерлін, Ф. Фон Клейст, Е. Т. А. Гофман, Г. Гейне, Р. Ваґнер) (с. 141-378), у третьому — Класики і романтики у сприйнятті сучасників та нащадків (В. А. Моцарт, В. Шекспір, але й соцреалізм і літературний мейнстрім ХХІ ст.). Композитивно це літературознавчі статті, написані вже у другому тисячолітті (за винятком поезії «Блаженное томление» [1966/1991] російською і статті про неї, с. 100-115 та статті про Р. Вагнера 1974/2001 р., с. 361-369) і які об’єднані в одне ціле головною ідеєю розвитку як класицизму, так і романтизму, і їхнього повільного згасання аж до мейнстриму в сучасності. (Щоб уможливити краще сприйняття і розуміння думки класиків, зокрема, Ґете російською, автор часто сам перекладає поетичні перлини німецької літератури). Провідною думкою праці є діалектика історії літератури і мистецтва, що бачаться крізь призму натурфілософії і духовних цінностей, на яких наголошували герої книги Шалагінова. Уроком служитиме аргумент німецьких класиків і романтиків про благодійний вплив мистецтва на формування людини. Особливий наголос ставився ними на вищості художньої літератури над іншими видами мистецтва, науки і філософії (с. 51). Автор поринає у сюжети багатьох творів Ґете, Шиллера, Клейста, Тіка, Гофмана та інших, впритул підходить до інтерпретації психологічних образів героїв письменників-романтиків, змушуючи долати численні стереотипи навіть найерудованішим пошановувавачам їхньої творчості. Без системного підходу до інтерпретації і знання велетенського масиву компаративістичних деталей, на перший погляд, буде важко читачеві знайти вихід з вишуканих роздумів до світла. Однак за розповідниим стилем автора криється майстерна довіра до читацького серця сучасника, окраденого масмедійною культурою і обвішаного пластом стереотипів. Автор заздалегідь врахував ці моменти і розкриває перед нами уроки, з якими сам хотів би пережити ще раз свої найщасливіші миті життя з книгою. Він привчає сучасника до вдумливого читання, виймає перед ним плоди тривожних дум і подає ключі до опанування феномену класичної літератури в одних із найкращих її взірцях. Тож за всіма ознаками жанру перед нами новий літературний Дідаскаліон і підсумкова книга літературознавчого доробку автора.

Як я вже згадував вище, автор ілюструє свою германознавчу тезу, покликаючись на оригінальні зразки поетичної творчості поетів-романтиків. Поділюся одним секретом. Отримав і я колись від нього замовлення на переклад однієї поезії великого Ґете, присвяченої його найближчому другу Шарлотті фон Штайн. Шалагінову йшлося про ілюстрацію літературного і живого портрета адресата численних листів Ґете в задуманій ним статті про Штайн. Написаний 14 квітня 1776 р. вірш уперше надруковано 1848 р.[1] Ось цей вірш Йоганна Вольфґанґа фон Ґете (1749-1832):

ШАРЛОТТІ ФОН ШТАЙН

(An Charlotte von Stein)

Warum gabst du uns die tiefen Blicke …

Чом ти нам дала глибоким зором

В повне мсти майбутнє заглянуть,

Наші любощі благі так скоро,

Думала, у щасті не минуть?

Чом даруєш, Доле, почуттями,

Щоб серцями бачили удвох,

Щоб підстежений був поміж нами

В суєті підступній наш зв’язок?

Ох же ж, тисячі людей дозволять

Гнати ницо повз серцевий бій,

Навмання в поневірянні сходять

У невтішнім болю без надій;

Та радіють знов, як втіхи нові

Їм займе нежданная зоря,

Тільки нам, забідканим в любові,

У взаємнім щасті відмовля;

Нам любить, без нас щоби збагнути,

Що таїться у серцях на дні?

Свіжі мрії щастю розпахнути

І пливти, хоч би в лякливім сні.

Щасливець той, хто снить в порожніх снах!

Нехтувати ласкою зуміє!

Вже не тривка нам кожна мить в очах,

Ні сон, ні мсту ми більш не пожалієм.

Вкажи, який нам доля стеле шлях?

Скажи, чим пов’язала Доля?

Ох, ти була мені в минулих днях

Сестра ачи дружина моя.

Зжилася з рисами мого єства,

Вчувала, як чисто нерв бринить,

Зором одним читала бува,

Як смертним оком гнітко прошить.

Кров гасила, що плила палкою,

Підкоряла цей свавільний біг,

Гамувала ангела рукою

Рани серця й оживляла їх.

Так чарівно зв’язувала груди

Коли звичний день собі добіг,

Майських цих годин блаженних не забути,

Які він тобі складав до ніг.

Їхнє серце сповнювалось твоїм,

Було чуть його в очах твоїх,

Всі чуття ясніли і шумкої

Крови погамовувався біг!

Лине спогад в серці спогадному

У збентеженому серці лиш,

Вічно чути правду давніх днів у ньому,

А в нових ти, серденько, болиш.

І ми світим нам навпіл навзаєм,

В сутінки нам найясніший час.

Благо, Доля, що нам душі крає,

Все ж не змінить більше нас!

пер. 18 липня 2010 р. Б.

 

Цікавим є той факт, що науковець Шалагінов міг використати будь-який переклад німецького поета з російськомовних видань, але цього не зробив, оскільки, за його мотивацією, до таких взаємин між Ґете і Штайн слід ставитись тактовно, зважено і максимально достовірно. Такий сумлінний підхід характерний без винятку для всіх наукових праць Б. Шалагінова, і він простежується в них, як і додає їм ваги, проливаючи світло на функціонування його наукового методу, критерію оцінки світових літературних пам’яток.

При наближенні до осьової теми праці Шалагінова «Класики і романтики» і її мети, зауважується цікавий феномен. Нурти літературних сюжетів, що поставали в історії, спалахують і виграють у ланцюгових герданах творів, які отримують життя до сьогодні. Водорозділом служить геґелівське слово «класичний» на означення «передромантичної» епохи (коли не плутати «класику» з «класицизмом»). І тут автор мимоволі інтерпретує роботу і завдання філологічної майстерні: яка доля лавини писемних творів, як здійснюється закономірний їхній «відсів»? Ось його чергова пересторога: «Дуже може бути, що, затято обстоюючи той чи той текст з минулого (наприклад, у шкільній програмі), ми мимоволі чинимо спротив волі історії й сприяємо “шизофренізації” культури» (с. 414). Щоб дати зрозуміти читачу, необізнаному з мислительним хистом Б. Шалагінова, з якого рівня автором йому буде суджено спілкуватися, наведу уривок із третього розділу книги про причини, які змінюють психологію читання: «Зокрема слід назвати три найважливіші випадки за останні дві тисячі років. Насамперед це діяльність середньовічних скрипторіїв у VIII-XII ст., коли була проведена перша суттєва ревізія літератури минулого відповідно до художніх і наукових інтересів та уявлень того часу. Далі ми повинні вказати на поширення книгодрукування у XV-XVIст. саме цю подію ми можемо порівняти щодо інтенсивності впливу на культуру з Інтернетом і електронними бібліотеками нашого часу. Далі слід згадати про суперечки навколо найбільш значущих текстів філософії та літератури у XVII-XVIIIст. У них взяли участь Дж. Локк з трактатом “Що читати джентльмену”; Сервантес з критичним переліком романів своєї доби в бібліотеці Дон Кіхота; французький “академік”, автор знаменитих казок Шарль Перро як учасник знаменитої полеміки про “стародавніх” і “модерних”; Дідро, який намагався піднести на п’єдестал вічності Річардсона, і Вольтер, який волів скинути з цього п’єдесталу Данте і Шекспіра. Вольтер був упевнений, що п’єси Шекспіра ніколи більше не з’являться на сцені, і тому сміливо позичав у нього окремі ходи. Цей плагіат виявили, коли Шекспір пізніше відродився до нового життя, внаслідок чого драматургія самого Вольтера втратила своє значення як художньо вторинна» (с. 414-415).

Тож саме романтики здійснили «селекцію» творів старовини, і які служать еталоном і каноном красного письменства від «Пісні про нібелунгів» до сьогодні, ставши класичними. У них жив дух, енергія, живий образ, індивідуальне авторське Я. Як вирок, вдумливий автор прогнозує зникання у недалекому майбутньому творів, у яких немає авторського начала, тобто безликих, закликаючи митців до пошуку авторської оригінальності. Ця думка схиляє до переосмислення ролі творів класики в історії культури, що впливали і продовжують впливати на духовну ситуацію людства. Шалагінов не даремно акцентує увагу на доказах важливості особового підходу: «Прикметно, що сам Ґете в статті “Вінкельман та його час” (1805) оцінював не канонічний аспект теорій Вінкельмана-класициста, а вплив особи цього мислителя на культуру. Нечуваний факт в історії класицизму!» (с. 20).

А як же виглядає справа на освітянській ниві в царині осягнення світової літератури сьогодні? (Особисто я піддав би сумніву сам термін «зарубіжна література», що віддає “радянщиною”). Невже постмодерні дискусії остаточно знівелювали сяюче колись лице (Божого лику або Прекрасної Пані) і залишили нам відчуття ілюзії з позірної свободи духа? Що ж, із культурологічною позицією Б. Шалагінова коли й можна посперечатися, то тільки в тому випадку, коли опонент володітиме всебічними знаннями з літератури, філософії, богослов’я, музики… Тут автор демонструє не тільки хист, а й поставу апологета духовного, естетично гарного, вишуканого, вічно живого і цілющого. Своєю книгою він радше розвіює дух заперечення, що був випущений зі скриньки Пандори в постмодерну добу. Ідеологія речників постмодерної ідеології приховувала набір заготовлених оцінок, уподобань і постав, згідно з ними ж встановленими правилами гри в сучасній культурі, затираючи протиставлення між різними поглядами і судженнями. Сьогодні дедалі більше пишеться про постмодерн як сумнів, катастрофу культури у спробі подолати тоталітарні режими. На перший погляд, тут естетика нігілізму у боротьбі з апокаліптичним мисленням перевершила себе саму: заперечення факту смерті (Бодрійяр), Логоса (Дерріда), людини (Фуко), Божого Сина, звівши його до симулякра (Дельоз), Бога у твердженні «Бог більше не є проблемою для сучасної ментальності» (Ліотар) фактично увінчувалося наступом на юдео-християнську культурну традицію, збережену в доволі секулярному вигляді в тоталітарних державах. Однак життєстверджуючий дух, який сповідували філософи-ідеалісти, романтики, живиться живим відчуттям, духовною красою і жертовною любов’ю. Як тоді наважитися назвати романтиків винуватцями модерного типу мислення, в чиєму горнилі визрівали ці ідеї?

Думаю, вирішувати цю проблему слід теоретикам історії, адже тут уявна ідеалістична складова не потребує втручання живої людини, а радше цурається її існування. Надбудови, надлюдина, підсвідоме, несвідоме, річ у собі, непізнаване — усі ці мисленнєві конструкти не дихають, не сповнені пафосом, не переживають фібрами усього драматизму і трагізму людського існування. Шалагінов виступає за феномен культурної людини.

Наведу лише один приклад, що слугував би на користь визнання, як на мене, слушності персоналістичного підходу Бориса Шалагінова. Відомо, свого часу в добі Відродження Рафаель здійснив грандіозну «селекцію» постатей, зреалізовану ним на замовлення для ватиканської бібліотеки Франціска делля Ровери (папи Сікста IV. Останній буллою «AddecoremmilitantisEcclesiae» від 15 червня 1475 року окреслив основні функції та завдання цієї масштабної бібліотеки, які діють до сьогодні. Богослов’я, філософія, поезія — три кити на яких, на думку папи, завжди триматиметься людська культура). Обрані Рафаелем середньовічні богослови воюючої Церкви, античні філософи-мудреці Атен і вісімнадцять поетів мали б служити світочами в морі людського сприйняття калокагатії — краси і добра. Жива бібліотека образів обертається довкола центральних, основоположних ідей: у богослов’ї — Євхаристії, у філософії — платонівсько-аристотелівського синтезу, у поезії — служіння дев’ятьом Музам, Любові і Прекрасному. Цілющі потоки Кастальських джерел ведуть від них, усі стилі й відомі нам напрямки мистецтва народилися у Божественному натхненні і втілилися з Його гарантом: епос, драма, трагедія, лірика тощо. І скрізь — лиця, відкриті навстіж історії долі класиків. Тож уже великий Рафаель шукав ключ до відгадки Калокагатії, а залишив нам лише симфонію і синтез вищих цінностей, суть яких у тріумфі людського духа. Бо прийдешні покоління матимуть своїми керманичами інших титанів духа — Шекспіра, Байрона, Ґете, Шиллера, Новаліса, Дросте, Міцкевича, Шеллі, Шевченка, Рільке…, за висловом покійного І. Качуровського, у “найкращий сон, що коли-небудь снився людині”. Що це за сила, яка надихала їх на високі й невмирущі мистецькі пам’ятники? Чи, може, це земна любов, за якими криються оті: Лаура (Петрарки), Беатріче (Данте), Маргеріта Луті («Форнаріна» Рафаеля), Лукреція Бутті (Філіппо Ліппі), Сімонета Веспучі (Боттічеллі), Софія фон Кюн (Новаліс), Шарлота фон Штайн (Ґете), Клара Вік (Шуман) чи небесна, містична Любов на шляху до Невмирущого і вічно Живого? Тільки за одне це з насолодою вдумливе мистецьке вивчення літературних явищ «не страшно переходити поріг смерті», як колись зізнався великий Петрарка.

Насамперед Б. Шалагінов знає і любить творчість Ґете як фахівець і теоретик. Творець «Фауста» в його інтерпретації спромігся піднести роль особи митця, яка в часи Шекспіра коли не цілковито відсутня, то наявна лише в комедійних образах, зокрема, відомого Фальстафа. Водночас автор не принижує Шекспіра, а, навпаки, наголошує на його розумінні ролі людини у створенні духовно-моральних цінностей (с. 48). Без Шекспіра не було б феномену «веймарська класика» і романтиків. Адже Шекспір мав своє розуміння людської природи, яка виявляє себе в особі генія. Шалагінов, як і колись Шеллінґ, розглядає Ґете як генія (с. 163). Довкола його улюбленого письменника гармонійно співуживається літературно-мистецьке гроно романтиків. А ще відчутні мелодії Баха, Гайдна, Моцарта, Шуберта, Шумана, Бетховена, Вагнера… в обрамленні вишуканої критичної думки автора (с. 183-188; 194-201; 346-378). Якийсь мандельштамівський синтез і апофеоз людського духа: «И Шуберт на воде, и Моцарт в птичьем гаме, и Гёте свищущий на вьющейся тропе, и Гамлет, мысливший пугливыми шагами…», скажемо ми. Проте Шалагінову більше важить благоговіння і релігійна правда, ніж «красоти» техніки нехай навіть культових композиторів. Він напрочуд сентиментальний критик (с. 185: «І серце стискається від незрозумілого і тужливого почуття»).

У книзі Шалагінова присутній симфонічний полілог письменників і філософів, слухати яких одна насолода для душі і розуму. Так, вони «повертають уперед» до сковородинівського тезизного пафосу «у душі твоїй глагол» (Логос, Слово, Закон), повноти існування в гармонії з природою і суспільством, з довірою у вищі загальнолюдські цінності, духовно збагачуючи сьогодні і нас.

Окреслене вище коло роздумів дає сьогодні привід говорити про наявність і дієвість у гуманітарному освітянському середовищі поліестетичного або симфонічного методу педагога Шалагінова. Він дієвий, оскільки превентивно лікує юні душі від корости нидіння в дзеркально-перевертній дійсності сьогодення, пропонує в ній вихід до дієвого змагання за високі ідеали, вчить не боятися труднощів, а опановувати інтелектуально-духовні скарби людства і засівати ними душі, навіть коли посіяне доведеться збирати не ними і не нами. Цей метод повертання до традиції сьогодні як ніколи актуальний через втрату орієнтиру в освітянській мережі знань. Його виношували не одне покоління античних філософів (Піфагор, Платон, Аристотель), мудреців-стоїків (Зенон, Хрізіп, Сенека), ренесансних італійських поетів (Данте, Петрарка, Аріосто, Тассо), як і англійських (Шекспір, Донн, Марвелл, Герберт), німецьких поетів (романтики, неоромантики, Дросте, Рільке, Тракль), шукачі ключів до безсмертя, розгадки таємниці смерті. А це відповідь сучаснику: чому сьогодні існує духовна криза? Як навчати і виховувати в сьогоденні? Думаю, цей метод на часі і знати про нього — добра справа.

——————————————-

* Інша його назва: “ДО ДОЛІ” (AndasSchicksal). У Штутґартському виданні Котта вірш називається за першою строфою “Warum gabst du uns die tiefen Blicke?”. Див.: Goethes Sämtliche Werke in 36 Bde. Mit Einleitungen von Karl Goedeke, 36 Bd, Stuttgart 1896. — C. 47-49. ШарлоттафонШтайн (1742-1827) — дворянказВаймарськогооточенняҐете, адресаткабагатьохйоголистів, іміжкимрозгорнулосясправжнє, хочітаємнекохання. Див.: Eduard Engel. Charlotte von Stein. Viertes Kapitel // Engel E., Goethe. Der Mann und das Werk. (Dritte Auflage). Berlin 1910. — C. 209-225.

Український католицький університет. Львів.