Войтович Л.В. «Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця XV - середини XVII ст.»

Незважаючи на збільшення кількості публікацій з історії Церкви в Україні, багато аспектів широкого спектру її довготривалого буття та повсякденного функціонування надалі залишаються малодослідженими. Серед них — чернецтво як один з найважливіших церковних інститутів. Зрозуміло, що поява кожного нового дослідження з цієї тематики привертає увагу фахівців. Не стала винятком й праця Сергія Горіна, тим паче, що історією волинських монастирів він цікавиться давно, і це вже його третя монографія, яка підбиває підсумок багаторічної роботи автора, поєднує результати пошуків інших науковців з власними практичними, теоретичними й — насамперед — джерельними здобутками. Монографія привертає увагу ще й тому, що в ній досліджується функціонування монастирських спільнот обраного регіону Волині від кінця XV і до середини XVII ст., тобто впродовж періоду, з якого збереглася на загал достатньо обмежена джерельна база. Тому залучення до наукового обігу кількох тисяч документальних свідчень здатне викликати інтерес не лише істориків Церкви, а й широкого кола дослідників, які працюють над різними аспектами історії України пізнього Середньовіччя та початків Нової доби. Як пояснює С.Горін, саме обмеженість джерельної бази і водночас недостатнє використання збережених і доступних документів не дозволили його попередникам, які ще з другої половини ХІХ ст. почали досліджувати діяльність волинських монастирів, отримати відповіді на багато запитань, хоча вони й досягли певних успіхів у висвітленні історії окремих з них. Намагаючись подолати цей недолік, автор вперше систематично опрацював матеріали судово-адміністративних установ Волинського воєводства, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України в Києві і залишаються головною джерельною базою для студіювання історії Волині ХV—ХVІ ст., у тому числі й місцевих монастирів, власні архіви яких до наших днів не збереглися. Дослідник переглянув увесь комплекс зазначених матеріалів (сотні тисяч аркушів), застосовуючи суцільний або так званий «щільний» аналіз, збираючи розрізнені свідчення (переважна більшість записів в актових книгах з монастирями безпосередньо не пов’язана), які дали змогу значно докладніше реконструювати історію (переважно інституційну) монастирів Луцько-Острозької єпархії. Крім того, автор використав фонди окремих волинських обителей Центрального державного історичного архіву України в Києві, які складаються з більшої або меншої кількості справ, правда, не завжди пов’язаних з чернечими громадами. Отже, опрацьовано практично всі головні архівні джерела з потенційною інформацією про монастирі Волині зазначеного періоду, а також опубліковані матеріали (збірники документів «Акты, относящиеся к истории Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Архив Юго-Западной России», «Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов», «Archiwum Książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie», а також збірки документів, видані «Киевской комиссией для разбора древних актов»: «Памятники» та «Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России»).

Наукова новизна монографії полягає не лише у введенні до наукового обігу значної кількості нових документів, а й у спробі вперше відтворити цілісну задокументовану картину функціонування монастирів Луцько-Острозької єпархії. Звісно, обмежена джерельна база унеможливлює отримання вичерпної відповіді на багато питань, які постають у процесі дослідження. Однак ґрунтовне опрацювання архівних і опублікованих джерел, на думку С.Горіна, допоможе бодай частково з’ясувати відповідний комплекс проблем. Увагу зосереджено передусім на таких питаннях:

• динаміка чисельності монастирів (кількісні зміни їхньої загальної чисельності, а також обителей з різною титулатурою, унійних, розташованих у містах і жіночих);
  
  
• обсяги і форми монастирського землеволодіння, ймовірна чисельність підданих;
  
  
• соціальне коло і персоналії фундаторів та патронів обителей, правові зміни у взаєминах між патроном і монастирем, поширення кіновійної форми чернечого життя;
  
  
• персональний склад чернечих спільнот, їхня чисельність;
  
  
• духовний авторитет монастирів (принаймні частини їх) серед місцевого населення;
  
  
• релігійно-культурні ініціативи обителей (переписування книг, монастирські друкарні, школи).

Монографія складається з двох частин, друга з них має три розділи, загальних висновків, додатків, іменного та географічного покажчиків. Запропонована структура визначена наявною джерельною базою й водночас відображає засноване на багаторічному власному досвіді роботи в архівах оригінальне авторське розуміння самого процесу дослідження історії волинських монастирів.

Перша частина — «Монастирі у світлі актових джерел (правовий статус, майнове становище та взаємини з волинським соціумом)» — є джерельним підґрунтям монографії, у якій на підставі опрацьованого комплексу джерел розглянута історія кожного із задокументованих монастирських осередків регіону з використанням усіх віднайдених свідчень. І хоча окремі з них мають далеко не однакову кількість матеріалів (декотрі зафіксовані винятково поодинокими згадками, інші мають реконструйовану історію обсягом по кілька десятків сторінок), зібрані джерельні перекази дають змогу набагато краще зрозуміти як загальну картину функціонування монастирського середовища, так і певні його особливості, ширші аспекти історії та культури регіону. Це переважно інформація про рік заснування монастиря або найдавнішої згадки про нього, час та обставини його ліквідації (остання згадка), посвята, статус (жіночий чи чоловічий), локалізацію (розташування у місті або селі), перехід до унії. У монографії наведено відомості, які показують роль патронів у житті чернечих спільнот, стосунки між ними. Могла бути як опіка (запровадження кіновії, матеріальна підтримка, захист у різноманітних конфліктах), так і конфронтація, коли власники відбирали у чернечих спільнот нерухоме і рухоме майно, у такий спосіб фактично їх ліквідуючи. Окреслено коло персоналій фундаторів/патронів монастирів. Систематизовано віднайдені свідчення щодо монастирського землеволодіння, тобто обставини отримання ченцями нерухомості та умови володіння нею. Зібрано згадки про друкарні, школи, шпиталі, які функціонували при обителях, переписані в них книги. Складено переліки задокументованого персонального складу ченців/черниць у багатьох монастирях.

Розглянуті в першій частині монографії джерельні перекази не лише істотно поглиблюють знання про функціонування обителей, а й висвітлюють різноманітні аспекти життя тогочасного соціуму: зафіксовано належність низки маєтків певним особам, умови передачі їх у заставне/орендне володіння, розміри податків і повинностей селян, ступінь спорідненості представників деяких родин, розглянуто перебіг подій багатьох знаних у літературі й не зафіксованих раніше конфліктів навколо монастирів.

Друга частина монографії — «Кількісна динаміка, господарська діяльність та релігійно-культурне значення чернечих спільнот» — складається з трьох розділів, у яких проаналізовано комплекс фактичних відомостей, зібраних у першій частині, й запропоновано відповіді на визначені для цього дослідження завдання.

Перший розділ присвячено дослідженню кількісних змін обителей за напрямками: кількісний склад монастирів і його зміни з кінця XV до середини XVII ст.; посвяти; динаміка чисельності унійних монастирів; кількісні зміни монастирів у містах; жіночі обителі.

Щодо загальної чисельності монастирів, то С.Горін слушно зауважив, що віднайдені матеріали здебільшого фрагментарні (невідомі роки заснування/ліквідації багатьох монастирів), тому результати неминуче виявляються певною мірою умовними, але й вони допоможуть краще зрозуміти тенденції, які визначали умови існування тогочасних волинських чернечих спільнот.

Автор доходить висновку, що впродовж досліджуваного періоду відбувалось постійне (за винятком лише другої чверті XVI ст.) зростання кількості монастирів. Інтенсивність цього процесу посилилася у першій половині XVII ст. На тлі знаних процесів еволюції тогочасного українського суспільства принципово важливим сприймається обґрунтований матеріалами систематичного вивчення проблеми висновок, що перехід значної частини православних еліт на позиції римо-католицизму не спричинив занепаду чернецтва східного обряду. Показано й іншу важливу тенденцію: ще від XVI ст. фіксується усе більше монастирів, чиїми патронами були не князі, а заможна і середня шляхта. Так, якщо в першій чверті цього століття з 17 обителей 11 належали князівським родинам, то через 50 років князі володіли 17 монастирями з 27 на той час відомих. Що ж до другої чверті XVII ст., то «лише» 14 монастирів із 42 перебували під патронатом князівських родин.

За результатми статистичних підрахунків автор відзначив, що динаміка змін чисельності монастирів у різних частинах Луцько-Острозької єпархії була неоднаковою. У Луцькому повіті збільшення кількості монастирів відбувалось упродовж усього досліджуваного періоду і майже з однаковою інтенсивністю, що пояснюється загальним розвитком Православної та Унійної Церков та, відповідно, чернецтва. У Кременецькому повіті кількісні показники починають зростати на початку XVII ст. і до 1648 р. цей процес тривав активніше, ніж у Луцькому повіті. На думку С.Горіна, певною мірою це пов’язано з набагато меншою чисельністю монастирів у Кременецькому повіті загалом. Дві зафіксовані тут в останній чверті XVI ст. обителі (навіть якщо насправді їх було на декілька більше) не могли задовольнити духовні потреби місцевого населення в осередках чернечого життя. Ця потреба також зросла в результаті протистояння Православної та Унійної Церков, яке активізувало релігійне життя. Значно меншу кількість обителей у Кременецькому повіті порівняно з Луцьким автор поясним проживанням тут меншої кількості родин вищої знаті та шляхти, а саме ці групи населення фундували переважну більшість тогочасних чернечих спільнот. Крім того, Луцьк був адміністративним центром Волинського воєводства, тут була резиденція луцьких владик. Тому в Луцьку в різні часи фіксуємо шість монастирів, а в Кременці — тільки три.

Зібрані свідчення про посвяти обителей дали автору змогу, правда, лише частково, з’ясувати, наскільки в той час серед місцевого населення було поширено шанування певних святих. Більшість монастирів Луцько-Острозької єпархії мали христологічні посвяти, вдвічі менше фіксується богородичних і практично стільки ж монастирів засновані на вшанування святих: Миколая Чудотворця, Михаїла Архангела, Василія Великого, Георгія, Йоана Богослова, Йоана Кущника, Йоана Милостивого, Онуфрія Великого, Параскеви Великомучениці.

Розглянуто поширення та кількісні зміни унійних обителей. У першій половині XVII ст. їх чисельність у Луцько-Острозькій єпархії поступово зростала і визначена на підставі доступних джерел приблизно як третина від усіх монастирів східного обряду. Більшість зафіксованих унійних складали ті, які перебували в королівському та єпископському подаванні або ж свого часу належали князям Острозьким, а пізніше — їх спадкоємцям Заславським. Зазначено, що значна їх частина знаходилася у містах і функціонувала як чоловічі, лише два з них діяли в Кременецькому повіті.

Упродовж досліджуваного періоду в Луцько-Острозькій єпархії зафіксувано 27 монастирів у 17 містах (44% від їхнього загального числа). Їх кількість, за винятком другої чверті XVI ст., хоча і не з однаковою інтенсивністю, але постійно зростала. Третина «міських» монастирів (9 з 27) зафіксовані в Кременці та Луцьку. Значна частина інших також заснована в давніх містах, 13 з яких уперше згадуються ще в Х—ХІІІ ст., три — XV ст. і чотири — XVI ст. Ці міські поселення і надалі відігравали важливу роль в економічному та культурному житті Волині, тому не дивно, що їхні власники нерідко створювали нові спільноти саме в цих пунктах.

Більшість монастирів у містах перебували в приватному володінні, а їхніми патронами до кінця XVI ст. бачимо переважно представників князівських родин. Деякі обителі князі отримали від великого князя литовського, інші заснували самі. Однак у першій половині XVII ст. тенденція змінилася. Достеменно відомо лише про два монастирі, які князі заснували в містах. Зазначені зміни закономірно випливали з того, що багато представників найвпливовіших князівських родів ставали римо-католиками, після чого опіка над монастирями східного обряду якщо і зберігалася, то ставала набагато меншою, не йшлося, звичайно, про заснування нових. Фундаторами монастирів східного обряду у волинських містах у першій половині XVII ст. ставали насамперед представники заможної та середньої шляхти.

Для досліджуваного періоду автор зафіксував 12 жіночих монастирів (з них п’ять у містах), чисельність яких постійно зростала. Не віднайдено документальних матеріалів про обставини заснування шістьох зафіксованих, про інші можна твердити, що їх фундували для себе або своїх родичів. З них Корецький і Луцький Успенські в першій половині XVII ст. мали доволі високий духовний авторитет серед населення, до того ж, перший належав до найбагатших чернечих осередків Волині.

Значну увагу в монографії приділено монастирському землеволодінню (другий розділ), яке забезпечувало економічне підґрунтя існування переважної більшості обителей. Серед них бачимо як великих землевласників (володіння більш ніж 20 селами), так і монастирі, яким належало лише декілька незаселених ґрунтів. Не віднайдено свідчень про землеволодіння 18 обителей (п’ять з них розташовані в Кременецькому повіті, сім — у містах, п’ять — чоловічі обителі, чотири — вірогідно, чоловічі, шість — жіночі). Звісно, брак свідчень не є доказом відсутності нерухомості, однак беручи до уваги загалом незначну кількість згадок в актових книгах про ці чернечі спільноти (ніхто не боровся за володіння ними, їх не згадували в заповітах і не робили пожертв на їхню користь, не відбирали у них маєтки тощо), С.Горін зробив припущення про те, що згадані обителі були, так би мовити, «непомітними» для місцевого населення і, на нашу думку, не володіли більш-менш значною за розмірами нерухомістю.

У монографії докладно проаналізовано віднайдені матеріали про міські та сільські володіння монастирів. Упродовж досліджуваного періоду відомі два випадки, коли волинським обителям належали міста. Вісім з них володіли міськими ґрунтами (чотири — з підданими), втім мали маєтності в тих містах, у яких були розташовані. Міські володіння майже всіх чернечих спільнот знаходилися у Волинському воєводстві. Отже, згідно з віднайденими свідченнями, десятьом волинським обителям (дев’ять з них — у Луцькому повіті, дві — жіночі) належала нерухомість у містах, вісім з них, крім того, володіли селом або кількома селами. Міські володіння складалися з ґрунтів у передмісті (поля, городи тощо), а також «пляцов» (нерідко з будинками) в самому місті. У 1629 р. кількість монастирських димів у містах обрахована у 25, що становило 5,4% від духовних і 0,08% — від їхньої загальної кількості у Кременецькому і Луцькому повітах.

Щодо володіння селами, то відомо про перебування у власності 20 монастирів 81 села. Переважна більшість таких сіл Луцько-Острозької єпархії була розташована в Кременецькому (11) і Луцькому (59) повітах Волинського воєводства, лише чотири локалізовані в Пінському повіті Берестейського воєводства і дев’ять сіл — в Овруцькому повіті Київського воєводства. З цих 81 сіл 34 (42%) відписали обителям їхні патрони, в декількох випадках монастирі отримували села шляхом обміну. В 1629 р. кількість монастирських димів у селах становила близько 950, тобто 2,2% від їхньої загальної кількості в Луцькому повіті (саме тут розташовані всі відомі нам монастирські села в цей час) й 39% — від числа духовних димів.

Відомо декілька випадків про перебування сіл у заставній або орендній посесії монастирів. Зазначено, що 13 обителей володіли незаселеними ґрунтами, полями, сіножатями, садами, ставами, пущами.

У результаті проведеного зіставлення, опрацьованого комплексу відомостей С.Горін дійшов висновку, що в Луцько-Острозькій єпархії землеволодіння монастирів так само як і чисельність їхніх підданих не були масштабними, хоча впродовж досліджуваного періоду розміри самих володінь безперервно збільшувались (з 13 до 46 сіл). Віднайдені свідчення про 31 монастирське село у 1629 р., а всього в цей час було близько 975 монастирських димів, що становило 33% від числа духовних димів і трохи менше відсотка від їхньої загальної кількості в Кременецькому і Луцькому повітах.

Третій розділ присвячено дослідженню релігійно-культурного аспекту діяльності монастирів за такими напрямками: пожертви вірян; поховання; шпиталі; школи; чудотворні ікони; книгописання; друкарні.

Інформація про пожертви, як зазначив С.Горін, допомагає краще зрозуміти не тільки рівень матеріального забезпечення обителей, а й те, яким був релігійний авторитет окремих монастирів серед населення. Зафіксовано 160 пожертв грошей і рухомого майна на користь 27 монастирів упродовж більш ніж 150 років. Привертає увагу те, що майже 44% отримала Луцька братська обитель, на другому місці бачимо Почаївську (разом — 50% від усіх пожертв). Серед монастирів переважали ті, які перебували в приватному подаванні (24), один належав Луцькій кафедрі, два були братськими. На користь трьох останніх зроблено 83 пожертви (53% від їхньої загальної кількості). Однак щодо більшості монастирів віднайдено лише по декілька свідчень (для десяти чернечих спільнот зафіксовано тільки по одній пожертві). Із 73 пожертв, отриманих 24 обителями, які перебували в приватному подаванні, частка власників серед жертводавців доходить 33% (24 свідчення). Зазначимо, що десятьом монастирям всі відомі пожертви зробили патрони.

Більшість зафіксованих пожертв (108, тобто 2/3) зроблено в заповітах. Упродовж першої половини XVII ст. частка пожертв у духівницях практично не змінилася (70% — у першій чверті цього століття та 71% — у другій). Жертводавці відписували переважно гроші (117 свідчень). Усього в першій половині XVII ст. зафіксовано пожертв майже на 165 000 золотих. Левову частку з них мали отримати чотири обителі, більшості ж чернечих спільнот у вигляді пожертв відписано невеликі грошові суми.

Відомо про 32 пожертви майна. Дарували церковне начиння, книги, збіжжя (частіше щорічну десятину з певних маєтків), худобу, інколи — коштовності, зброю за умови, що ченці мали це продати, а виручені гроші використати для придбання предметів літургійного вжитку (у запису зазначали, яких саме) або церковних будівельних робіт.

Опрацьовані свідчення про поховання в монастирях також дають змогу краще зрозуміти рівень їхнього релігійного авторитету серед населення. Відомі 92 поховання (або прохання про це) в 17 монастирях, більшість з них (77) зафіксовані у заповітах. Вони стосуються переважно тих ж обителей, на користь яких робили пожертви. Це пояснюється передусім релігійним авторитетом окремих монастирів та патрональними стосунками щодо них. Крім того, часто зазначене в духівниці бажання знайти вічний спочинок у певному монастирському храмі супроводжувала пожертва на його користь. Із 51 поховання у монастирях, які перебували в приватному подаванні, лише 11 належали патронам, але вони загалом відписали тим своїм обителям, де бажали знайти вічний спочинок, майже 77 000 золотих. У деяких випадках прохання бути похованим в обителі не супроводжувалося грошовою або майновою пожертвою.

У наступних п’яти параграфах розділу автор проаналізував зібрані згадки про функціонування при монастирях чотирьох друкарень, трьох шкіл і сімох шпиталів, а також інформацію про наявність чудотворних ікон (у двох монастирях) і книгописання. Зроблено висновок, що, згідно з уявленнями патронів, монастирі мали передусім піклуватися про спасіння їхніх душ за посередництвом чернечих молитов, а також були місцем, де вони з родинами могли знайти вічний спочинок. Якщо патронів і цікавили шпиталі, або інші зазначені заклади, то поза монастирями. Отже, тривале перебування обителей у цілковитій залежності, передусім матеріальній, від певних власників не виробило у чернецтва традицій активно впливати на соціум. У цьому плані вирізнявся Луцький братський монастир, що пояснює діяльність братства — найвпливовішого православного осередка на Волині в першій половині XVII ст. Сказане не зменшує релігійного значення обителей для населення, яке шанувало їх як «святі місця».

Крім розглянутих питань, у монографії висвітлено низку інших аспектів функціонування волинських монастирів: запровадження кіновійної форми чернечого життя (з 80—х роках XVI ст. і до 1648 р. вона зафіксована в 20 монастирях і певною мірою була результатом усвідомлення як церковними колами, так і світською частиною суспільства необхідності реорганізації чернецтва); певні зміни в стосунках між патронами та їхніми обителями (відмова в першій половині XVII ст. все більшого числа власників монастирів від права свого втручання у життя чернечих спільнот).

Наведені матеріали дають уявлення про комплекс монастирських споруд, який у більшості випадків складався з однієї-двох церков, дзвіниці, келій і будівель господарського призначення. Частіше усі споруди разом з огорожею були дерев’яними, однак відомо про існування і кам’яних храмів, окремі з яких дійшли до наших днів. Декілька обителей були добре укріпленими, фактично невеликими фортецями.

Зібрано свідчення про персональний склад монастирів (зафіксовано близько 350 іноків і 50 черниць), визначено середню чисельність чернечих громад у 10—12 осіб. Розглянуто питання мобільності волинських ченців. Так, проаналізовано свідчення переходи ченців/черниць з однієї обителі до іншої (16 переходів, коли на новому місці вони ставали настоятелями, 20 випадків переходу ігуменів із збереженням свого настоятельства і дев’ять, коли ігумени/ігумені в нових монастирях ставали «рядовими» членами чернечої спільноти, шість випадків, коли ченці ставали настоятелями у своїй обителі). Отже, перехід ченців/черниць з одного монастиря до іншого був досить поширеним явищем (відомі десять осіб, які не менше трьох разів змінювали чернечі спільноти). Дев’ять ченців з восьми монастирів Луцько-Острозької єпархії згадуються як духівники світських осіб. Однак віднайдених свідчень, на думку автора, недостатньо навіть для припущення щодо того, як часто волинські ченці виступали в цій ролі.

У восьми обителях Луцько-Острозької єпархії в складі чернечих спільнот фіксуються ієрархи-іноземці, про яких автору вдалося віднайти окремі нові відомості. Патроном чотирьох таких обителей був князь Василь-Костянтин Острозький, і, відповідно, частина згаданих ієрархів, приїхавши на його запрошення взяти участь у діяльності Острозького гуртка в 70—80—х роках XVI ст., так і залишились на Волині. Деякі з них, вірогідно, приєдналися до князя вже після того, як він очолив боротьбу православних з уніатами. За відсутності православних київського митрополита і луцького єпископа перебування у волинських монастирях ієрархів-іноземців сприяло не лише зростанню їхнього релігійного авторитету серед населення, а й перетворенню таких обителей у відомі православні осередки (маємо на увазі передусім ті, які перебували під патронатом кн. В.К. Острозького).

Підсумовуючи огляд, зазначимо, що монографія С.Горіна є фундаментальним дослідженням і безперечно заслуговує високої оцінки. Її неперехідне значення випливає насамперед із систематичного опрацювання головного комплексу писемних джерел історії монастирів Луцько-Острозької єпархії якими є комплекси актових книг ґродських судів. Це вперше дало вичерпну порівняльну характеристику зафіксованих у джерелах відомостей про монастирі регіону, різні аспекти їхнього внутрішнього життя та суспільної функції. Завдяки цьому наголошена в літературі ще від середини ХІХ ст. проблема місцевих монастирів не тільки набула нового, значно глибшого висвітлення, а й отримала набагато ширший історичний контекст. Завдяки величезному обсягові нововпроваджених джерельних матеріалів монографія С.Горіна назавжди залишиться сталою позицією історіографії не тільки конкретного регіону Волині, а й Волині загалом. Вона є незамінними джерелом для широких студій різних аспектів історичного та культурного процесу на українських землях упродовж тривалого проміжку часу від пізньої середньовічної доби до епохи знаменного перелому в українській історії у середині XVII ст.

[ПРИДБАТИ КНИГУ]

Автор: Войтович Леонтій Вікторович