Сієш кістки — не нарікай на врожай

Соціальна фантастика українською — явище практично штучне, а тим паче справжнє алегорічне міське фентезі. Тому, розглядаючи напрочуд гарні ілюстрації Олександра Продана на сторінках фантастичного роману, розумієш, що тримаєш у руках щось цікаво-експериментальне, але чи тільки для справжніх поціновувачів українського фентезі? І ось у новому творі Володимира Арєнєва «Порох із драконових кісток» маємо повний набір значущих артефактів, що створюють атмосферу саме міського соціального фентезі для підлітків (щоправда, не знаю, чи є таке явище як окремий напрям фантастичної літератури), адже перше враження від книжки саме таке. Але тільки перше.

Уже з назви очікуєш, що тему драконів буде розкрито, — і вона поступово таки починає складатися в достоту моторошний соціальний пазл із окремих натяків у вчинках головних героїв, життя міста Ортинська, де відбуваються події, деталей побуту, напружених і так і не доведених до кінця розмов. На драконах у цьому переконливо сконструйованому автором світі зав’язано все. Але власне цих істот ми дещо запізнилися побачити. І нам вельми пощастило, на відміну від декого в романі. Це, своєю чергою, з’ясовується лише з численних дрібних подій, повідомлень, новин, кожна з яких сама потягнула б на повноцінне фантастичне оповідання.

Загалом іноді здається, що головні й не дуже події в тексті переплітаються так тісно, що тільки персонажам під силу розібратися, що відбувається в їхньому світі, такому чужому й чомусь знайомому нам. Але вони не поспішають про все розповідати. Марта, Чепурун, Стеф —підлітки дуже сучасні й реалістичні, які живуть своїм життям на тлі одразу двох (здається, конкурентних) суперідей цього суспільства: драконових кісток і чогось невідомого, що загрозливо розгортається поруч, куди дорослі вплутуються свідомо або потрапляють випадково, але повертаються назавжди зміненими, як батько Марти. Якась суцільна біда цього світу — через подвійні діагнози в лікарні, єгерів із кресальними собаками, «нетутешню» Аделаїду і п’яного батька Чепуруна — поступово проступає перед нами в різкішому світлі, і саме це робить «Порох….» схожим на гібридний репортаж із місця подій. Репортаж у стилі бароко — філігранно детальний, емоційний, із відступами на заглиблення в життя й характери героїв, пояснення їхніх учинків, динамічний, усуціль із натяків, коли й журналісти здаються простими спостерігачами, що лише коментують побачене. Тож читач залишається сам на сам з усім нагромадженням вишукано підібраних зловісних фактів.

А фактів цих вистачить уже й на трилогію, адже поки Марта із друзями-лицарями намагається якось облаштуватись у вже майже дорослому житті, знаходячи й талановито нейтралізуючи кістки драконів, що завдяки своїй злочинній цінності можуть швидко перетворитися на плату за навчання в універі, ми дізнаємося, що в тамтешньому кінотеатрі йде фільм «Битва за Конфетенбург», на уроці історії школярі вивчають Щурячі війни та песиголовців, у новинах слухають про цунамі в тридесятих, гуглять в інтернеті про падіння драконів, щоб написати реферат. В усьому іншому від підлітків нашого світу персонажі майже не відрізняються: закохуються, роблять дурниці, мають проблеми з батьками, святкують ДН із друзями, хочуть вирватися з маленького містечка до столиці. І, здається, саме про це й хотів писати автор спочатку: про підлітків, що можуть мати проблеми з мачухою, підробляти в Інкубаторі, прагнути здобути вищу освіту, мати суперового дідуся або питущого батька, але раптом щось стається — і все це завалюється… і більше ніколи не буде так, як раніше. І це дедалі зрозуміліше кожному.

Іноді видається, що перша книжка дилогії подається як суцільна зав’язка, причому заготовки зроблено одразу в усіх напрямках. І це стосується не лише алюзій на казки Гофмана, гру в слова з білявими циганами або такими ж білявими неграми, нерозкриту ідею з Вегнером і його кістяними дослідами, мова радше про все одразу, про те, чого ще не відбулося, і ми разом з автором стоїмо посеред театру подій і чекаємо, про що ж доведеться писати продовження.

Я не знаю,чи тільки для підлітків ця історія і чи важко було придумати життя й реакції персонажа-дівчинки (зрештою, є багато прикладів, коли автор- чоловік пише фантастику від особи героїні), проте розібратися з драконами, їх впливом на суспільство, усім тим, що накопичили драконові кістки — справа не з легких. Дуже багато запитань і мало часу на відповіді. Вважаю, що соціальна фантастика, антиутопія, підліткова вона чи ні, має набирати обертів саме тепер і саме в нас, і «Порох із драконових кісток» — хороший приклад-початок. Він не дасть спокою нікому, бо «Сезон Кіноварі» вже триває…