Драконові кістки на узбіччі

Рецензія на книгу: Арєнєв Володимир. Порох із драконових кісток
Дракони… Вони величні, вони прекрасні, вони чарівні… Вони мертві. Нічого не залишили по собі, окрім кісток. Старих, спорохнявілих, небезпечних кісток. Ласкаво просимо до світу, сповненого болю і темряви, — такого знайомого світу — де завжди триватиме Сезон Кіноварі.

Презентована у вересні на Форумі видавців у Львові книжка Володимира Арєнєва «Порох із драконових кісток», яка є першою частиною дилогії «Сезон кіноварі», — несподівана, але дуже потрібна з’ява в сучасній українській літературі. Те, що на перший погляд видається звичним підлітковим фентезі, обертається на поліфонічний всесвіт, який поєднує в собі риси антиутопії, гостро актуального соціального роману з урбаністичними елементами.

Роман грає на тому ж полі, що й популярні нині «Голодні дивергенти в лабіринтах» — і здобуває абсолютну перемогу над ними! Ну хоча б тому, що антиутопія тут залишається вірною собі — це не декорації, тут все серйозно. Страшно, боляче, похмуро. Як казав сам автор, вам точно не захочеться гратися в цей світ.

Взяти тих самих драконів. Якими вони постають у нашій уяві? Крилаті красені, що втілюють у собі весь хаос і принадність світу. Ледь не культурні герої — такі собі Прометеї міфологічного простору: вносять яскраву барву в сіру буденність. А от у пана Арєнєва епічне фаєршоу скасовується: дракони уже з півсотні років як вимерли. Разом із драконами автор вбив красу магії. Існують, звісно, і закляття, і обереги — але це так, дріб’язок. Величчю тут і не пахне. Вона залишилася тільки в кістках — мабуть, саме тому всі так і прагнуть володіти ними.

Та й головна героїня Марта якась дрібнувата — звичайнісінький собі підліток зі звичайними підлітковими проблемами: вступити до інституту, сподобатися новому симпатичному викладачеві, помиритися з подругою, пошвендяти з друзями містом, нейтралізувати з кілограм токсичних кісток… Ну гаразд, проблеми не зовсім звичайні. Марта, яку друзі поза очі кличуть «Відьмою», має незвичайний дар: вона точно знає, де лежать кістки дракона і як їх знешкодити. Цим дівчинка і заробляє на морозиво. Безтурботна юність. Безтурботна рівно настільки, наскільки це можливо, якщо ти живеш у прифронтовому містечку, твій батько поїхав на заробітки, а в хаті порядкує коханець мачухи. Марта прагне зрозуміти химерний світ навколо себе, розвіяти туман власного невідання — скоро ж бо вісімнадцять, доросле життя.


Варто віддати авторові належне за вдалий вибір персонажа: через призму свідомості підлітка найкраще спостерігати за подіями роману. Марта перебуває на межі між світом дітей і дорослих, і разом із нею читач поступово знімає полуду з похмурої реальності, сприймаючи її в усій непривітній голизні. Такий собі сучасний Голден Колфілд — Пітер Пен, якому таки доведеться вирости. Власне, Мартина пригода — це своєрідна ініціація. І саме тут розкриваються драконові кістки в іще одній іпостасі: у європейській культурній моделі перемога над драконом була головним елементом ініціального випробування, саме вона робила з дитини дорослого. Ось і Марта має перемогти дракона — в кістках, у жорстокому світі навколо, в собі.

А в світі-то і справді нелегко розібратися. Глянеш — нібито все зрозуміло: звичайне пострадянське містечко (просто визирніть за вікно), але варто придивитися уважніше — і помітите в натовпі кресальних собак, на полицях — магічні горщики, а за морем — інші держави: тридев’яті й тридесяті. Та й песиголовці, кажуть, водяться. Впізнаєте? Брати Грімм, Шарль Перро, Ганс Крістіан Андерсен — всі вони гостюють у Нижньому Ортинську. А над усім панує гротеск і абсурд німецького штукаря Ернста Теодора Амадея Гофмана.

Уважний читач ледь не на кожній сторінці зустріне знайоме обличчя. Де-не-де виринає навіть Стівен Кінг. Але це все деталі. Головна алюзія роману не має нічого спільного з європейською романтичною казкою. Весь твір можна інтерпретувати як омаж братам Стругацьким, а точніше — їхньому роману «Пікнік на узбіччі». Бо хто ж така Марта, як не сталкер, і що ж таке Нижній Ортинський, як не загадкова «зона», і що ж таке ці драконові кістки, як не «артефакти», які зосталися від зовсім іншої, чужої нам цивілізації? Як і Ред Шухарт, школярка приносить «хабар» звідти. Як і Реду Шухарту, Марті доведеться зробити добро зі зла, бо його більше немає з чого робити.

Ось, власне, тут і постає проблема морально-етичного вибору. Вибору, який значно зрозуміліший нам, аніж гіпотетичним закордонним читачам. Це до нас прийшли песиголовці (чи то пак орлоголовці?), це нам тут жити, у великому Нижньому Ортинську, заваленому токсичними кістками минулої епохи, це наш світ вони труять своєю злобою і гнівом. От тільки, може, не все так просто? І як же дізнатися, хто свій, а хто чужий? І що воно означає, це надійне слово «свій»?

Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук
Читачі BBC Україна

12.11.2015